Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

гребував і золотими зубами, однаково чиїх солдатів — їхніх чи наших. А саме тоді на європейському фронті вперше з'явились американці, і Вальтерчик на трупах уперше показав те, що він називає діловим хистом. Звісно, такі речі суворо заборонялися, але ж люди — про вас я не кажу — здебільшого помиляються, коли думають, ніби того, що заборонено, й справді не роблять. Ось у цьому якраз Вальтерчикова сила: він не зважає на закони та приписи, а дбає тільки про те, щоб не попастись. Отож він уже з першої світової війни, у дев'ятнадцять років, вернувся з кругленьким капітальцем — чималий жмуток доларів, фунтів та французьких і бельгійських франків, ще й гарненька торбиночка золота. А діловий хист він довів, виявивши дивовижний нюх на нерухоме майно — земельні ділянки з будівлями й без, переважно без, але не минав і з будівлями. В той час долари й фунти були дуже дорогі, а земля, надто на околиці, дуже дешева — там морген, тут морген, по змозі ближче до магістрального шосе, ну, і кілька будиночків збанкрутілих ремісників та крамарів у центрі міста. Потім наш Вальтерчик подавсь на заробітки — так би мовити, в мародери мирного часу: викопував похованих американських солдатів і пакував у цинкові труни для перевозу до Америки; там знов же було на чому руки погріти, і законно, і незаконно, бо ж гидливі американці платили за таку роботу дуже щедро, та й у викопаних часом бували золоті зуби, отже, до нашого приятеля знову пливли долари, і законні, й незаконні, саме коли на них дефіцит був,— а за долари знов діляночки, невеличкі, зате в самому центрі, де прогоряли дрібні бакалійники та ремісники».

Резюме розмови під олеандровим кущем: «Вальтерові було чотири роки, як мене в чотирнадцять віддали до старого Пельцера в науку, і всі ми, як і його батько та мати, називали його Вальтерчик, то вже так воно до нього й прилипло. Гарні то були люди — вона трошки надміру побожна, мало не щодня в церкві, він свідомий безбожник... ну, звісно, зразка дев'ятсот четвертого року. Ніцше читав, певна річ, і Стефана Георге, і не те щоб схиблений був, але трошки химерний; нажива його не дуже цікавила, більше саме квітникарство, досліди, все ганявся за якоюсь мрією, „блакитною квіткою“, одне слово, чи то „новою квіткою“. З самого початку брав участь у молодіжному русі, й мене теж залучив: я й досі ще можу проспівати „Робітничі маси“ від початку до кінця (Грунч заспівав): „Хто злото добуває? Хто оре і кує? Хто тче шовки і сукна? Хто хліб усім дає? Хто всіх збагачувати звик, а сам у злиднях цілий вік? То робітничі маси, то пролетаріат! Хто з ранку і до ночі працює, як воли, щоб інші у розкошах і в лінощах жили? Хто рух всьому на світі дав, а сам не має жодних прав? То робітничі маси, то пролетаріат“.

Отож я чотирнадцятирічним підлітком з найубогішого ейфельського села, яке лишень ви можете уявити, попав у науку до Гайнца Пельцера. Він опорядив мені комірчинку в теплиці, з ліжком, столом і стільцем, якраз біля печі, і харчувався я в нього, і грошей трохи одержував — він і сам харчувався не краще й грошей для себе мав не набагато більше. У нас були комуністичні звичаї, хоч ми не знали цього слова й не тямили, що це таке. Від Пельцерової дружини я одержував посилочки, коли мене до армії забрали тисяча дев'ятсот восьмого року — службу відбувати мене завезли аж на той кінець, у непривітний край, до Бромберга; і куди, ви думаєте, я у відпустку приїздив? Не додому на село, в ту діру, де порядкували чорні сутани, а до Пельцерів. Вальтерчик усе, було, крутиться біля нас і на грядках, і в теплиці — гарненьке хлоп'я, тихе таке, не ласкаве й не понуре, і як добре подумаю, то знаєте, що його зробило не таким, як батько? Страх. У них завжди був клопіт із судами, з простроченими позичками, часом і нам, кільком робітникам, доводилось віддавати свої мізерні заощадження, щоб відвернути катастрофу. Квітникарство тоді ще не було золотим дном, то вже згодом уся Європа схибнулась на квітах. А Гайнц Пельцер до того ж весь час виводив свої „нові квіти“. Він казав, що для нових часів потрібна нова квітка, і йому ввижалося щось зовсім фантастичне, але так він його й не знайшов, хоча цілі роки чаклував над грядками та вазонами, мов той алхімік, змішував, угноював, схрещував... Та виходили в нього тільки дегенеративні тюльпани й звироднілі троянди, якісь бридкі покручі. А у Вальтерчика, як він у шість років пішов до школи, тільки одне слово було в голові: „канавець“ — це він так судових виконавців називав. „Мамо, а сьогодні ще прийде канавець? Тату, а сьогодні більше не прийде канавець?“ Страх, я вам кажу, страх його зробив таким, як він є. Звісно, з гімназією нічого не вийшло, з четвертого класу мусив покинути, став за учня в квітникарстві, начепив зеленого фартуха, й каюк, якраз у чотирнадцятому році, а коли хочете мою думку знати, то в чотирнадцятому році не тільки Вальтеровій гімназичній науці, а всьому, всьому каюк настав. Мені тоді було вже двадцять чотири роки, то я знаю, що кажу: тоді настав каюк усьому соціалістичному в Німеччині. Ох, йолопи клаповухі, як їх обкрутив той смердючий кайзер! І Гайнц, Вальтерів батько, теж це збагнув і покинув нарешті свої дилетантські досліди. Йому, як і мені, довелося натягти мундир, і ми обидва — зі злості, з туги, з розпачу — стали фельдфебелями. Як я їх ненавидів, отих телят-новобранців, отих бравих хлопців, слухняних, вірнопідданих, безмозких! Ненавидів і муштрував без жалю. Так я став „котолупом“ і цілими отарами, цілими батальйонами вимуштровував та випихав їх на фронт із Гакертоєрських казарм, таких самісіньких, як казарми в Бромбергу — в ротну канцелярію третьої роти я б і сонний утрапив. А в кишені, в гаманці, я весь час носив невеличку фотографію Рози Люксембург. Мов ту іконку носив, аж поки й потерлася геть, як іконка. Ну, а в солдатській раді я не був, ні: для мене історія Німеччини скінчилася в чотирнадцятому році... а потім, як відомо, панове соціал-демократи замордували Розу Люксембург, дозволили замордувати... а врешті ще й наш Вальтерчик на війну пішов, і, може,