Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

скаже: „Втішайся війною, друзяко, бо мир буде жахливий!“ Це тоді була така приповідка. Той другий, Кольб, гидкий був тип, усе з руками ліз, лапати. Ну, а щодо Пельцера... по-теперішньому кажучи, з огляду на становище в похоронному господарстві тоді, звичайно, виник чорний ринок на все: вінки, стрічки, квіти, труни,— а на вінки для тузів, героїв та жертв бомбардувань він, звичайно, діставав дотацію. Кому це приємно ховати своїх рідних без вінка? А що й військових, і цивільних умирало дедалі більше, то труни стали використовувати по кілька разів, а потім і взагалі як бутафорію: голий чи майже голий труп, зашитий у парусину, а згодом навіть у мішковину, а ще згодом тільки загорнений, крізь відкидне дно випадав на землю, бутафорську труну лишали ще часинку постояти, навіть прикидали трохи землею про людське око, але щойно відійдуть небіжчикові родичі, салютна команда, бургомістр та інше начальство — „неодмінний жалобний почет“, як казав Пельцер,— щойно вони трохи відійдуть, з очей сховаються, труну зразу витягали, підфарбовували, а могилу квапливо засипали — так квапливо, як на єврейському похороні. Можна було казати: „Прошу, хто на черзі“,— як у перукаря, Пельцера, звичайно, завидки брали, що похоронні бюро стільки деруть за позичені труни та інше причандалля, і він незабаром додумався, що й вінки можна використовувати не раз, а двічі, тричі й навіть п'ять разів. Але, щоб це робити, треба було домовитись із цвинтарними сторожами, підмогоричувати їх. Скільки разів можна вжити один вінок — це, звичайно, залежало від тривкості матеріалу; до того ж це давало нагоду вивідати виробничі секрети конкурентів, щоб запозичити їхні халтурницькі методи. Певна річ, цю справу треба було як слід організувати, дібрати таких спільників, щоб уміли мовчати,— а для цієї ролі годилися тільки Грунч, Лені, Кремер і я. І сказати по правді — ми не відмовлялися. Траплялись нам часом і вінки з сільських квітникарств — зразки справжньої довоєнної якості. А щоб ніхто не помітив, ми діяли як „ревізійна група“. Кінець кінцем, дійшло й до стрічок. Пельцер почав спритно навертати замовників так, щоб вони замовляли написи якнайзагальнішого змісту, а отже, зростали шанси на те, що стрічку можна використати вдруге. Такі написи, як „Від тата й мами“, під час війни потрібні досить часто, і навіть більш індивідуальні, як „Твій Конрад“ або „Твоя Інгрід“, теж мали певні шанси, якщо стрічку випрасувати, трохи підмалювати й сховати в шафу до того дня, поки знову якомусь там Конрадові чи якійсь Інгрід доведеться когось оплакувати. Пельцерова улюблена приповідка в той час — а втім, і завжди — була: „Всяка дрібниця на щось згодиться“. І нарешті Борис подав ідею, що виявилась досить прибутковою — а взяти її він міг тільки з дешевої німецької белетристики,— знов запровадити допотопний напис: „Рідному, оплаканому й незабутньому“. Вийшло те, що нині називають „бестселером“, такою стрічкою можна було користуватись, поки вона не зноситься. І навіть зовсім рідкісні імена, як наприклад „Твоя Гудула“, Пельцер теж зберігав».

Ільза Кремер із цього приводу: «Так, це правда, і я теж допомагала. Влаштовували вечірню зміну, щоб не так було помітно. Він казав, що ніякого блюзнірства тут нема, бо вінки не з могил, а зі смітника. Мені, власне, було однаково. Адже приробіток добрий, та й, кінець кінцем, що в цьому такого поганого? Яка з того користь і кому це поможе, коли вінок зотліє на смітнику? Та врешті хтось таки поскаржився на нього за наругу над могилами й пограбування мерців, бо ж люди приходили другого чи третього дня на кладовище й бачили, що вінка вже немає,— але тут, ніде правди діти, він повівся дуже порядно, нікого з нас не вплутав, навіть Грунча, сам пішов на суд, усе взяв на себе, і мені потім розказував один знайомий, що він дуже спритно боронився, звертаючи все на те національне страшило, що тоді називали „злиденний похорон“. Визнав, що справді припускався деяких порушень, пожертвував тисячу марок на госпіталь і сказав, як мені розповідав той мій знайомий,—„Панове, колеги, друзі по партії! (Адже його справу розглядав не справжній суд, а тільки цеховий комітет та ще потім суд честі нацистської партії). Я борюсь на фронті, незнайомому більшості з вас; але на тих фронтах, що їх ви знаєте краще за мене, хіба вже не дивляться на деякі речі крізь пальці?“ Звісно, на якийсь час він ті фіглі з вінками облишив зовсім, але з кінця сорок четвертого року вже такий розгардіяш почався, що хто там міг іще дбати про таку дрібницю, як вінки та стрічки!»

VII

Оскільки старий Грунч завжди щиро вітав у себе авт. й запрошував приходити ще, той відвідував його кілька разів підряд і разом з ним утішався справді райською тишею, що панує на замкненому кладовищі теплими передосінніми вечорами; дослівно цитовані далі Грунчеві свідчення це зведені докупи результати чотирьох розмов, що всі почались і закінчились у цілковитій згоді між їх учасниками. Під час цих розмов, із яких перша відбулась на лавці під бузиновим кущем, друга — на лавці під олеандровим, третя — під жасминовим і четверта — під рокитниковим кущем (старий Грунч любить переміну і заявляє, що в нього є ще й інші улюблені лавки під іншими кущами), співрозмовники курили, пили пиво, а часом прислухалися до далекого вуличного шуму, майже приємного на такій відстані.

Резюме першого візиту (під бузиновим кущем): «О, це мені подобається, коли наш Вальтерчик говорить про економічні можливості. Він таки справді завжди з них користався, ще дев'ятнадцятирічним, під час першої світової війни, коли служив у польовій господарській роті. Польова господарська рота? Це ті, що прибирають бойовище після бою,— адже там багато лишається того, що може ще придатись армії: каски, рушниці, кулемети, набої, навіть гармати, і кожну фляжку підбирають, кожного загубленого кашкета, ремінь тощо — ну, і, звичайно, там валяються вбиті, а у них здебільшого щось буває в кишенях: фотографії, листи, гаманці, а в гаманцях і гроші; то про Вальтерчика мені один хлопець розказував, що той не