Читати книгу - "Вулик"

Петрита дуже любить поліцейського, він її перший мужчина, котрий зірвав квіт її кохання. В рідному селищі незадовго до від’їзду в неї був залицяльник, але справа в них далеко не зайшла.

— Ой, Хуліо, ой, ой! Мені боляче! Чудовисько! Розпусник! Ой, ой!

Поліцейський кусає її рожеву шию в тому місці, де чути слабкий пульс.

Якусь мить закохані лежать тихо, нерухомо. Петрита начеб замислилась.

— Хуліо!

— Що?

— Ти мене любиш?

Нічний сторож із вулиці Ібіси ховається в під’їзді, залишивши двері прочиненими на той раз, якщо хтось його гукатиме.

Сторож з вулиці Ібіси запалює світло на сходах, тоді хукає на пальці — він у вовняних мітенках[42], і пальці в нього геть задубіли. Світло на сходах невдовзі гасне. Сторож розтирає руки і знову запалює світло. Потім виймає кисет і скручує самокрутку.

Мартін говорить квапливо, благальним переляканим голосом. Він тремтить, мов осиковий листок.

— Я не маю документів, залишив їх удома. Я письменник, мене звуть Мартін Марко.

Мартін заходиться кашлем. Потім сміється.

— Хе-хе! Ви вже вибачте, я трохи застудився, саме так, трохи застудився, хе-хе!

Мартінові дивно, що поліцейський його не знає.

— Я співробітничаю у пресі Руху, ви можете запитати в канцелярії заступника секретаря, що на вулиці Генуї. Мою останню статтю кілька днів тому надрукували провінційні газети — «Одіель» в Уельві, «Проа» в Леоні, «Офенсива» в Куенці. Її назва «Причини духовної стійкості Ізабели Католицької».

Поліцейський смокче сигарету.

— Гаразд, ідіть спати — надворі холодно.

— Дякую вам, дякую.

— Нема за що. Слухайте!

Мартінові в душі холоне.

— Що?

— І нехай вас не полишає натхнення.

— Дякую, дякую. Бувайте.

Мартін пришвидшує ходу і не обертається, не наважується обернутися. Його поймає незбагненний божевільний страх.

Дочитуючи газету, дон Роберто начеб знехотя пестить дружину, яка схилила голову йому на плече. Ноги в обох, як зазвичай о цій порі року, вкриті старим пальтом.

— Завтра, Роберто, який буде день — сумний чи радісний?

— Звісно, радісний, люба!

Філо всміхається. В одному з передніх зубів у неї чорніє глибоке кругле дупло.

— Якщо добре зважити, мабуть, що так!

Коли Філо щиросердно всміхається, вона забуває про дупло й показує всі зуби.

— Авжеж, Роберто, твоя правда. Завтра буде дуже щасливий день!

— Ясна річ, Філо! До того ж знаєш, як я завжди кажу: аби тільки всі ми були здорові!

— І ми здорові, Роберто, дякувати Богові.

— Так, нам нема на що нарікати. Скільком людям живеться гірше! Ми так-сяк викручуємося. Більшого я й не прагну.

— І я, Роберто. Направду ми повинні дякувати Богові, як ти гадаєш?

Філо відчуває ніжність до свого чоловіка. Вона дуже йому вдячна — їй приділили трішечки уваги, вона й радіє.

— Слухай, Роберто,— каже вона зміненим голосом.

— Що?

— Кинь нарешті газету.

— Якщо ти хочеш...

Філо бере дона Роберто за руку.

— Слухай.

— Що?

Жінка боязко, наче наречена запитує:

— Ти мене дуже любиш?

— Авжеж, люба, звісно, дуже! Хіба ти сумніваєшся?

— Дуже-дуже?

Дон Роберто відповідає, карбуючи кожне слово, ніби виголошує проповідь; коли він підвищує голос, щоб вимовити щось урочисте, то нагадує жерця.

— Набагато дужче, ніж ти гадаєш!

Мартін хапає повітря ротом, він захекався, скроні йому палають, язик прилип до піднебіння, горло наче стиснуте зашморгом, ноги тремтять, у животі бурчить, як у музичній скриньці з обірваною струною, у вухах дзвенить, короткозорі очі бачать іще гірше, ніж завжди.