Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Це почало скидатися на свято, на гуляння. І нарешті священики наповнили золотий кубок святого Яцека вином, а отець Балло забурмотів над ним; над вином закрутився вгору ледь помітний дим, і він був прозорим. Королева випила його повністю, коли його приклали до її губ, і вона не зомліла. Вираз її обличчя зовсім не змінився, та це нічого не значило. Хтось у натовпі підняв гальбу пінявого пива й гукнув:

— Хвала Богові! Королеву врятовано!

Усі люди почали шалено радіти й насуватися на нас, забувши про всякий страх, настільки гамірно, що я майже не чула, як архієпископ знехотя дає Марекові дозвіл провести королеву в місто.

Захват натовпу був мало не гіршим за піки вояків. Марекові довелося розпихати людей, аби наблизити воза до майданчика, а тоді повернути туди королеву та Касю. Він покинув власного коня, заскочив на воза та взявся за віжки. Принц завзято відганяв людей батогом від голів коней, щоб можна було проїхати, а ми із Солею мали підвести своїх коней упритул до задньої частини воза, тоді як натовп змикався за нами.

Юрба була з нами всі п’ять миль, які залишилися до міста, біжучи поруч з нами та за нами, а варто було комусь відбитись, як до її лав надходило поповнення. Доки ми досягли моста через Вандалус, дорослі чоловіки й жінки покинули свою щоденну роботу, аби піти за нами, а досягши зовнішніх воріт замку, ми ледве просувалися крізь натовп, який нестримно радів і насувався на нас з усіх боків живою істотою з десятком тисяч голосів, усі з яких кричали на радощах. Новина вже прийшла: королеву врятовано, королева не заражена. Принц Марек нарешті врятував королеву.

Ми всі жили в пісні; так тоді здавалось. Я відчувала це сама, навіть попри те, що золота голова королеви хиталася туди-сюди в такт гойдання воза та не докладала жодних зусиль до опору цьому руху, незважаючи на те, що я знала, наскільки незначною була наша справжня перемога та скільки людей загинуло за неї. Поруч із моєю кобилою бігли діти, сміючись до мене — і явно недоброзичливо, тому що я була суцільною величезною плямою зі скуйовдженим волоссям і порваною спідницею, — та мені було байдуже. Я подивилася вниз і засміялася разом з ними, забувши про свої затерплі руки й занімілі ноги.

Марек їхав на чолі нас із мало не піднесеним виразом обличчя. Гадаю, що йому, напевно, теж видавалося, ніби його життя стало піснею. Тієї миті ніхто не думав про людей, які не повернулися. В Олега досі була міцно перев’язана кукса, та він енергійно махав натовпу другою рукою, посилаючи нею ж поцілунки кожній гарненькій дівчині в полі зору. Навіть коли ми вже пройшли крізь ворота замку, натовп не зменшився: королівські солдати вийшли зі своїх казарм, а шляхта — з будинків; вона кидала квіти на нашому шляху, а солдати, салютуючи, оглушливо гримали мечами об щити.

На все це не звертала уваги лише королева. З неї вже зняли ярмо й ланцюги, проте сиділа вона так само, і досі нагадуючи вирізьблену фігуру.

Нам довелося розтягнутися вервечкою, щоб пройти крізь останню арку на внутрішній двір самого замку. Замок був запаморочливо великий; довкола мене із землі здіймалися трьома ярусами арки, з балконів звисали незліченні обличчя, що всміхалися нам. Я у відповідь ошелешено дивилася на них, на вишиті знамена, що повсюди буяли кольорами, на всюдисущі колони та вежі. На початку сходинок з одного боку подвір’я стояв сам король. На ньому була синя мантія, заколота на шиї величезним коштовним каменем червоного кольору в золотій оправі з перлами.

Приглушений рев радощів і досі долинав з-за стін. Усередині довкола нас, ніби на початку п’єси, стихнув увесь двір. Принц Марек зняв королеву з воза. Повів її вперед і провів сходами (придворні тим часом відступали перед ним, наче відплив), і вона опинилася перед королем. Я зрозуміла, що затримую дихання.

— Ваша величносте, — заговорив Марек, — я повертаю вам вашу королеву, — сонце яскраво сяяло, і він у своєму обладунку та зеленому плащі, зі своєю білою накидкою, був подібний до святого воїна. Королева поруч із ним височіла нерухомою постаттю у своїй простій білій сорочці, з коротенькою хмаркою золотого волосся та в сяйві своєї перетвореної шкіри.

Король, насупившись, опустив на них очі. Він видавався більше стривоженим, аніж безмежно радим. Ми всі мовчали, очікуючи. Нарешті він вдихнув, аби заговорити, і лише тоді королева ворухнулася. Вона повільно підняла голову, щоб глянути йому в обличчя. Він пильно подивився на неї. Вона один раз кліпнула обома очима, а потім злегка зітхнула й осіла, безвільно, як мішок; принцові Мареку довелося тягнути її вперед за руку, яку він тримав, і ловити її, бо інакше вона впала б зі сходів.

Король видихнув, і його плечі, розслабившись, трохи випрямилися, наче спущені з якоїсь нитки. Його голос рішучо прокотився двором.

— Відведіть її в Сірі апартаменти, і нехай пошлють по Вербу.

Слуги вже підбігали. Вони відтягнули її від нас і понесли до замку, ніби на хвилі.

І отак просто… спектакль закінчився. Шум усередині двору знову обернувся на рев, незгірший за рев натовпу зовні; усі говорили з усіма іншими на всіх трьох поверхах двору. Яскраве міцне відчуття швидко полишило мене, ніби мене відкоркували й перевернули. Я запізно згадала, що прибула сюди не заради тріумфу. Кася сиділа на возі у своїй білій робі ув’язненої, самотня, засуджена; Саркан був за сотню ліг звідти та намагався не підпустити Пущу до Заточека без мене, а я гадки не мала, як можу зарадити чомусь із цього.

Я висмикнула стопи зі стремен, підняла ногу й неоковирно сповзла на землю. Ноги в мене підігнулися, коли я опустила на них свою вагу. По мою кобилу прийшов стайничий. Я з певною нехіттю дозволила йому відвести її геть: вона не була добрим конем, але була знайомою скелею в цьому океані дивовижі. Принц Марек і Сокіл заходили до замку разом із королем. Томаша й Олега, оточених іншими людьми в одностроях, я вже загубила в натовпі.

Кася злазила з воза ззаду, а на неї чекала невеличка групка вартових. Я проштовхалася крізь юрбу слуг і придворних, а тоді стала між ними та нею.

— Що ви з нею робитимете? — поцікавилась я пронизливим від тривоги голосом. Я, напевно, видавалась їм недолугою у своєму запорошеному подертому селянському одязі, наче горобець, який цвірінькає до зграї котів на полюванні; вони не бачили чарів у моєму єстві, які були готові з риком вирватися з мене.

Та хоч який незначний вигляд я мала, я все одно була частиною тріумфу, порятунку королеви, утім, і вони не були схильні до жорстокості. Головний вартовий, чоловік із найзамашнішими вусами, що я коли-небудь бачила, закручені кінчики яких були скріплені воском, звернувся до мене