Читати книгу - "220 маршрутів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він хотів, щоб усе вже закінчилося. Якби не було так рано, і якби мати не працювала вдома, він би тут-таки повернувся і втілив свій план. Але щойно доходила одинадцята. Тож він сидів на зупинці й розглядав людей. Насправді він навіть не дивився на них, його заполонили чорні думки. Хлопець розмірковував, чи одразу після смерті справді бачиш сяючий тунель, чи померлі родичі чекають там на нас, і чи він часом не опиниться в пеклі, де на нього ніхто не чекає й де йому знову доведеться самостійно давати з усім раду?
505 Мікрорайон Кабати— Що я бачу? Чергове тактичне ухиляння від навчального обов’язку? — почув він раптово.
Повернувшися до дійсності, Міколай підняв голову. Перед ним стояв Амадей Волянський.
— Доброго дня, — хлопець навіть не усміхнувся старенькому. — Так якось вийшло. Але це вже востаннє.
— Я радий. Однак мені цікаво, чи зможеш ти дотримати слова? Що не кажи, а в певному сенсі це рецидив.
Макарів дідусь присів поруч на лавку й не ворухнувся, навіть коли приїхав 131-й.
— Ви автобус проґавите.
— Нічого, скоро приїде наступний. А ти не відповів на моє питання.
— Я завжди додержую слова.
— Невже? Здається, останнім часом ці нахваляння не надто підтверджуються вчинками.
— Це не нахваляння! — обурився Міколай.
— Ну, як: вони грають, а ти — ні. Нещодавно група була без басиста, тепер немає ударника. Як це назвати? Може, розтлумачиш мені хибність моїх міркувань?
— Я знаю, що це виглядає дивно. Але ви повинні мені повірити! Я не хочу їх кидати!
— Тоді чому ти так робиш?
— Вочевидь, мушу.
— У тебе виникли проблеми з навчанням?
— Не знаю, ніби ні.
— Підемо вип’ємо кока-коли? Ти не зайнятий?
Вони встали й мовчки пішли. Амадей Волинський позирав на Міколая і йому не дуже подобалося те, що він бачив. Тож він вирішив перейти на менш особисті теми.
— Як чудово все склалося з нашим Кайтеком!
Міколай не озивався.
— Усе ж медицина неймовірно пішла вперед!
У відповідь знову мовчанка.
— Якщо хочеш, я не говоритиму.
— Добре, що склалося, — промовив Міколай без краплі ентузіазму.
— Нарешті ви зможете почати грати.
— Я не зможу.
— Чому? Тобі батьки заборонили? Ти щось утнув? Може, я поїду побалакаю з ними, якщо хочеш? Я ж знаю, що це означає для вас.
— Ви тут не допоможете. Ніхто не допоможе.
— Бо ти більше не хочеш грати?
— ХОЧУ! І це найгірше! — вигукнув Міколай крізь сльози.
Дідусь Амадей лагідно подивився на нього.
— Із кожної ситуації є вихід. Іноді це коштує трохи переживань, але що б не стало на заваді твоїй грі — це не нездоланна перешкода. Уявлення не маю, що це може бути, та поглянь — любов до музики навіть Кайтека змогла зцілити. Він хотів жити, бо так сильно хотів грати! І все вийшло!
— А я більше не хочу жити! — Міколай розридався.
— Ти, здається, сам не розумієш, що говориш, хлопче! — розсердився на нього старенький. — Життя — це найдорожчий дар. Це таїна. Щоправда, пригнічені буденними турботами, ми часом про це забуваємо, але це не змінює самого факту. І ми не можемо самотужки вирішувати, коли надійде наш кінець. Це вирішує тільки Бог.
— У нього є Кайтек, тож підсумок Йому зійдеться.
— Ти замість Кайтека? А це що за маячня?! — обурився Макарів дідусь. — Ти вважаєш, що Бог — якийсь бездушний бухгалтер?! Хто вам наговорив таких дурниць?! Ти ніколи не чув, що Бог є любов?! Вас нічому не навчили на релігієзнавстві?! Ні, мені треба сісти, бо я зараз вибухну! — вигукнув він драматично, розглядаючись довкола й не забувши перевірити, яке враження справили його слова.
Міколай не відреагував. Він тупо дивився під ноги, продовжуючи мовчати.
— Міколаю, що ти надумав?
— Нічого. Я просто намагаюся дотримати слова.
— Перед ким?
— Ви не зрозумієте.
— А ти розумієш?
— Я знаю, що повинен зробити.
— Послухай мене, дитино. Я не дуже добре тебе знаю, але я точно знаю, що ти помиляєшся. Немає злочину настільки страшного, так неймовірно жахливого, за який людина, що відчуває каяття, не отримала б прощення. Ти мене слухаєш?
— Так.
— Людина може помилятися. Вона має на це право. Ми не народжуємося ідеально правильними. Іноді чинимо щось із добрих чи навіть лихих міркувань, та достатньо усвідомити, що це було помилкою, і висловити бажання виправитись. Саме так виявляється Божа любов. Тебе це теж стосується.
— Я хотів, щоб Кайтек одужав.
— Ми всі хотіли.
— І я вирішив, що більше ніколи не гратиму.
— Ти дав обітницю? Он воно що... І тебе почули... Боженьку... — дідусь надовго замислився.
Міколай скрушно зітхнув.
— У тебе чиста душа, — промовив Амадей Волинський. — Я пишаюся, що в Дарека є такий друг.
Малий подивився на старенького, нічого не розуміючи. Його душа не була чистою. Адже він дав слово!
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «220 маршрутів», після закриття браузера.