Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

йому знайомі! Тепер вони налетіли на нього, мов зграя небачених птахів, угніздилися в його мозкові й невгамовно били крилами. Тепер він чув усі бентежні голоси величезного світу. Відучора він знав, що Хойницький цього року збирається покидати свою батьківщину раніше, ніж завжди, і що цього тижня від’їздить із подругою десь на південь. І Тротта спізнав ревнощі до приятеля, й вони подвійно його присоромили. Він їхав на північно-східний кордон. А ця жінка з приятелем їхали на південь. І той «південь», що до самої оцієї години був просто собі географічним поняттям, заграв усіма чарівними барвами незвіданого раю. Південь лежав у чужій країні! І ти дивись! — виходить, були в світі чужі країни, не підвладні цісареві Францу Йосифові Першому, які мали свої власні армії, з багатьма тисячами лейтенантів у великих і маленьких гарнізонах. У тих чужих країнах ім’я героя Сольферіно нічогісінько не важило. І там також були монархи. Й ті монархи мали власних рятівників свого життя… Такі думки вносили в душу молодика страшенне сум’яття; для лейтенанта монархії вони були так само приголомшливі, як для нашого брата міркування, приміром, про те, що Земля — тільки одне з мільйонів небесних тіл, що на Молочному Шляху є ще сила-силенна сонць, і кожне те сонце має своїх супутників, і що, отже, ти й сам — вельми жалюгідний індивід, щоб не сказати просто й грубо: копичка лайна!

Від виграшу в лейтенанта залишилося ще сімсот крон. Знов податися до якоїсь гральної зали він не наважився, не лише з остраху перед тим незнайомим майором, якого, можливо, командування призначило для нагляду за молодими офіцерами, а ще й зі страху перед спогадом про свою боягузливу втечу. Ох, він добре знав, що ще сотні разів миттю покине гральну залу, скоряючись наказові чи натякові старшого званням. І, мов хвора дитина, Тротта з якоюсь насолодою віддався болючому усвідомленню, що він не здатен загнуздати своє щастя. Він страшенно жалів себе! під ту годину він відчував утіху від жалю до самого себе. Він випив кілька чарок горілки і відразу змирився зі своїм безсиллям. І як ото людині, що йде до в’язниці або в монастир, здалися лейтенантові геть не потрібні гроші, які він мав при собі, обтяжливі й зовсім зайві. Вирішивши негайно їх витратити, він подався до крамниці, в якій батько купив йому срібну табакерку, й вибрав разок перлин для своєї подруги. З квітами в руці, перлинами в кишені й зі скорботним виразом обличчя постав він перед пані фон Таусіґ.

— Я тобі дещо приніс, — признався він так, наче мав сказати: «Я для тебе дещо вкрав!».

Враз йому подумалося, що дарма він грає чужу роль, роль світської людини. І лише тієї миті, як уже тримав свій дарунок у руці, йому спало на думку, що він, звичайний лейтенант, смішний із таким дорогим дарунком, що цей разок перлин його принижує, а її, багату жінку, можливо, образить. І він сказав:

— Я прошу вибачити мені це! Я мав купити якусь дрібничку, але… — І більше нічого не придумав. І почервонів. І опустив очі.

Ох, він не знав жінок, які вже бачать наближення старості, бідолашний лейтенант Тротта! Він не здогадувався, що вони приймають кожний подарунок як чарівний дар, який повертає їм молодість, і що їхні розумні, тужні очі все оцінюють цілком інакше! Адже пані фон Таусіґ любила цю його безпорадність, і що дужче проступала його юність, то молодша ставала й вона сама! Отож розумна й жагуча, вона кинулася йому на шию, поцілувала як власну дитину, заплакала, тому що мала його втратити, засміялася, тому що він ще був при ній, і трішки — тому, що перли були такі гарні, й крізь рясний, розкішний потік сліз промовила:

— Ти такий милий, такий милий, мій хлопчику!

Вона тут-таки пошкодувала, що сказала це, а надто слова «мій хлопчику». Бо вони робили її старшою, ніж вона тієї миті насправді була. На щастя, вона враз помітила, що він так запишався, наче дістав нагороду з рук самого цісаря. «Він надто молодий, щоб зрозуміти, яка я стара!» — подумала вона…

Проте, щоб знищити свій справжній вік, стерти його, втопити в морі своєї жаги, вона охопила плечі лейтенанта, чий молодий і теплий стан уже починав бентежити її руки, й потягла його до канапи. Вона накинулася на нього з її невтоленним жаданням бути молодою. Жага била з неї потужним полум’ям, скувала лейтенанта і уярмила його. Її блискучі очі вдячно і блаженно пестили молоде чоловіче обличчя, що схилилося над нею. Самий уже його вигляд відмолоджував її. І її палке жадання залишатися вічно юною жінкою було не менше від її жаги в коханні. На якусь хвилину їй здалося, що вона ніколи не пустить від себе цього лейтенанта. Одначе за мить вона сказала:

— Шкода, що ти сьогодні їдеш…

— Я більше ніколи тебе не побачу? — сумирно спитав юний коханець.

— Чекай на мене, я повернуся!.. І не зраджуй мене! — швидко додала вона зі страхом жінки, що старіє, перед невірністю і юністю інших.

— Я кохаю тільки тебе! — вихопилося з самої його душі чесне запевнення молодої людини, для котрої нема нічого понад вірність.

То було їхнє прощання.

Лейтенант Тротта поїхав на вокзал, прибув туди надто рано й мусив довго чекати потяга. Проте йому здавалося, ніби він уже їде. Кожна зайва хвилина, перебута в місті, була б йому прикрою, може, навіть ганебною. Він тамував внутрішнє напруження, що ним опанувало, удаючи перед самим собою, ніби їде раніше, ніж повинен. Аж ось він сів у потяг. Тут він запав у щасливий, лише зрідка порушуваний сон і прокинувся вже недалеко від кордону.

Його денщик Онуфрій чекав на нього й повідомив, що в місті бунт. Робітники щетинообробної фабрики виходять на демонстрації, і гарнізон приведено в бойову готовність.

Тепер лейтенант Тротта зрозумів, чому Хойницький так рано покинув тутешні краї. Виходить, він поїхав «на південь» із пані фон Таусіґ! А ти —