Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

— Ви тут уперше. Ви виграли тисячу крон. Краще вам тепер піти.

— Слухаюсь, пане майоре! — сказав Тротта й покірно пішов.

Коли він обмінював фішки, то пошкодував, що послухався майора. Він був лихий на себе, що міг підкоритися першому-ліпшому. Чому він дозволив, щоб його вирядили? І чого йому не стає духу вернутися? Він пішов, незадоволений із себе і не радий своєму першому виграшеві.

Було вже пізно й так тихо, що кроки поодиноких перехожих чулися навіть із дальших вулиць. На вузенькій смужці неба, обмежованій з обох боків високими будинками, мирно блимали далекі зорі. Якась темна постать виринула з-за рогу й попростувала назустріч лейтенантові. Перехожий заточувався, він був п’яний. Лейтенант відразу його впізнав. То був маляр Мозер, що робив свій звичний обхід нічного міста, з текою і в капелюсі з обвислими крисами. Він приклав одного пальця до капелюха й почав пропонувати свої роботи:

— Дівчата в усіх поставах!

Карл Йозеф зупинився. Він вирішив, що сама доля послала йому назустріч художника Мозера. Він не знав, що вже впродовж багатьох років професора щоночі о тій самій годині можна було здибати на вулицях міста. Тротта вийняв із кишені заощаджені п’ятдесят крон і подав старому. Лейтенант зробив це, неначе скоряючись чиємусь безмовному наказові. «Жити отак, як він, як він! — подумав лейтенант. — Він цілком щасливий, і він має цілковиту рацію!» Але тієї ж миті злякався тієї думки. Почав шукати підстав — чому саме художник Мозер повинен мати рацію? Не знайшов їх, злякався ще дужче і вмить відчув спрагу — спрагу пияка, що є водночас спрагою душі й тіла. Коли ти раптом починаєш бачити гірш за короткозорого і чути гірше від глухуватого. Треба негайно, тут-таки випити чарчину. Лейтенант обернувся, затримав художника Мозера й сказав:

— Де б нам випити?

Неподалік була нічна пивничка. Там подавали сливовицю, що, на жаль, була на двадцять п’ять відсотків слабша за «дев’яностоградусну». Лейтенант із художником сіли й заходилися коло випивки. Помалу Тротта зрозумів, що він далеко не господар свого щастя, далеко не прекрасний чоловік, наділений всілякими чеснотами, а навпаки, бідний, нещасний та ще й повний жалю, що так покірно скорився якомусь там майорові, який не дав йому виграти сотню тисяч. Ні! Він не створений для щастя! Пані фон Таусіґ, і той майор з гральної зали, і всі взагалі, всі чисто сміються над ним. Лише цей один, цей маляр Мозер (от уже його спокійно можна назвати другом!) щирий, чесний і вірний. Треба йому признатися! Цей прекрасний чоловік — єдиний і давній батьків приятель. Не треба його соромитися. Він змалював діда! Лейтенант глибоко вдихнув, ніби сподіваючись разом з повітрям увібрати й мужність, і сказав:

— Чи ви знаєте, що ми з вами, власне, давно знайомі?

Маляр Мозер підвів голову, його очі під кошлатими бровами блиснули, і він сказав:

— Ми з вами… давно… знайомі? Особисто? Бо як художника ви мене, звісно, знаєте! Як художника мене знають скрізь. Шкода, шкода, але, мабуть, ви помиляєтеся. Чи, може… — Мозер посмутнішав. — Чи можливо, щоб мене сплутали з кимсь іншим?

— Моє прізвище Тротта! — сказав лейтенант.

Маляр Мозер уп’явся в лейтенанта невидющими, посоловілими очима й простяг руку. Потім вибухнув гучною радістю. За руку він напівпритяг лейтенанта через стіл до себе, сам схилився до нього назустріч, і так, над серединою столу, вони по-братньому міцно поцілувалися.

— І що ж поробляє твій батечко? — спитав професор. — Служить іще? Намісником уже став? Я про нього давненько нічого не чув. Якось був зустрівся з ним тут, у Народному саду, він ще дав мені грошей, тоді він був не сам, із ним був син, такий парубійко… але стривай, це ж ти?

— Авжеж, то був я, — сказав лейтенант. — Минуло вже багато, дуже-дуже багато часу. — Він пригадав острах, який тоді відчув, побачивши липку й червону Мозерову руку в батька на коліні. — Я мушу просити в тебе пробачення, так, пробачення, — сказав лейтенант. — Я тоді повівся з тобою погано, препогано! Препогано з тобою повівся! Прости мені, любий друже!

— Так, погано! — потвердив Мозер. — Я тобі прощаю! Більше про це ні слова! Де ти мешкаєш? Я тебе проведу!

Пивницю зачинили. Пліч-о-пліч, похитуючись, вони рушили безгомінними вулицями.

— Я далі не піду, — пробелькотів художник. — Ось моя адреса. Навідай мене завтра, синку!

І він тицьнув лейтенантові одну зі своїх величезних візитних карток, що їх зазвичай роздавав по кав’ярнях.

День, коли Тротта від’їздив назад до свого гарнізону, був сумний, ще й видався похмурий. Лейтенант ще раз пройшовся вулицями, якими два дні тому проходила процесія. Тоді, думав лейтенант (тоді — думав він), він одну коротку годину пишався собою і своїм фахом. А сьогодні думка про повернення невідчепно йшла за ним, як вартовий за арештантом. Уперше обурився лейтенант Тротта проти військового закону, що панував над його життям. Він був слухняний з раннього дитинства. І він більше не хотів бути слухняним. Щоправда, він зовсім не знав, що означає воля, проте відчув, що вона має різнитися супроти відпустки десь так, як війна різниться супроти маневрів. Це порівняння спало йому на думку тому, що він був солдат (і тому, що війна — то солдатська воля). Йому подумалося, що амуніція, необхідна для волі, — то гроші. А та сума, що він мав у кишені, нагадувала радше холості набої, якими бахкають під час маневрів. Чи мав він узагалі бодай що-небудь? Чи міг він дозволити собі волю? Чи його дід, герой Сольферіно, залишив по собі який статок? Чи він, лейтенант, колись успадкує його по батькові? Ніколи доти такі розмірковування не були