Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

П’ять, вісім, десять рук: Отож шестеро підуть до першого класу, звичайно, включаючи Мар’янека, який саме здіймає жалісний лемент:

— А чого я, пані, не вмію?

— Навчишся,— втішає його Агнешка,— А твій зошит я підпишу. Улю, йди до дошки, бери крейду.

Двері зненацька з грюкотом відчиняються, і на порозі постає Бобочка, розкошлана, задихана, зла. Тільки глянула на Улю біля дошки, і з криком до Агнешки:

— Що ж ти мені зробила з онукою! Ти ані ксьондз, ані лікар, щоб командувати! До суду подам!

Агнешка хапає бабин костур, яким та люто розмахує, пригинає його додолу, а вільною рукою показує на герб, що висить над столом.

— Пані Бобочко,— питає спокійно,— ви знаєте, що це таке?

— Не роби мене дурною, панночко! Хто ж цього не знає! Образ державний.

— Так. Бо тут школа, державна школа. І я в цій школі. Теж державна. Говоріть зі мною чемно, інакше я вас попрошу звідси. Ще й поскаржуся в суд. В чому річ? Я слухаю.

Уля почервоніла біля дошки, діти поглядають зацікавлено, перешіптуються. Агнешка чекає. І Бобочка губить свою впевненість.

— Святе волоссячко обтяли...— бурмоче вона.— Тепер помре моя дитинка.

Агнешка здіймає з підвищення стілець і підсовує його Бобочці.

— Улі нічогісінько не буде. Не вірте давнім забобонам. Сідайте, відпочиньте. Якщо вже ви завітали, то послухайте наш урок.

Бобочка аж відступилася назад. Навіть мимоволі перехрестилася. Агнешка міцно тримає її за лікоть. І посміхається припрошуюче.

— Куди вже мені так ото... на крісло,— борониться Бобочка.

Під обід біля школи зібралося чимало людей, дорослих і малюків. Селом уже пробігла чутка, що Бобочка зібралася бити вчительку, та як зайшла до класу, так і сидить там. Навіть Пживлоцька з війтом раз у раз виглядають із крамниці, позиркують в бік школи. Не ймуть віри. Хто сміливіший, через вікно у клас заглядає. Дідусь Лопень, і той приволікся й чи не найчастіше дріботить під вікно, бо ж і глухуватий, і сміливий: як-не-як, а все-таки куми з учителькою.

— Як там, дідуню? — перепитують жінки.— Бобочка лається? Лементує?

— Ні.

— А ви бачите її?

— Сидить за партою, з дітьми.

— Щось не вірю,— дивується Коздроньова.— Відсуньтеся-но, дідуню.

— Що ж, дивись, дивись. Ти й чуєш краще.

— Істинні чари. Сидить!

— Мамо... а пані що робить? — смикає Коздроньову за спідницю ллянокоса Меця.

— Якусь блакитну кулю крутить. А тепер показує кораблик.

— Човен ніби? — підходить ближче одна з жінок.

— Корабель «Ко...Колумб», каже, називається.

— Чудасія. Колумб якийсь...

— Америку, каже, знайшов,— пошепки передає Коздроньова.

— Слухайте, кумо, слухайте. І переказуйте нам геть усе.

— Знов про когось розповідає. Маркополо чи якось так...

— А хто це?

— Мандрівник нібито.

— Польок? — дочув і дідусь Лопень.— Виходить, він з наших-таки.

Діти в класі, задивлені на Агнешку та «Колумба», захоплені уроком, вже давно не озираються на Бобочку. Не звертають вони уваги й на гомін та перешіптування за вікнами, навіть на сиві вуса дідуся Лопеня, що виглядають з-за підвіконня.

— А ви, пані, бачили море? Справді? — Мар’янек вже не може опанувати свого збудження.

— Бачила. Двічі,— не без гордості говорить Агнешка.— Наше море, Балтійське. Навіть води трохи зачерпнула з нього, на згадку.

— Покажіть нам! — прохають дівчатка.

— Покажу, звичайно. Для того й принесла.

«Моє наочне приладдя,— пробігає прудка думка, смутна й тепла.— Моє минуле, мої пам’ятки, вечір Із Стахом на дикому пляжі за Карвою. А пляшечка ще Кшисева».

— Е-е... вода як вода,— розчаровуються діти.

— Але солона,— захищає свій експонат Агнешка.— Морська вода солона.

— Справді? — не вірить Елька.

— Покуштуй і скажи всім.

І Агнешка виливає кілька краплин на ласо висунутий язичок Ельки.

— Солона! — захоплено вигукує Елька.

Цікавість жінок за вікном досягає межі. Тим більша вона для дітей, котрим матері не дозволили іти на урок.

— Мамо! — набивається Меця,— який був той кораблик? А вода яка?

Коздроньова відступається від вікна. Дивиться на Меню, дивиться на жінок, потім знову на Меню.

— Здається,— говорить дідусь Лопень задумливо,— тут все як і належить.

— Мабуть, вона не така, як ото казали,— зітхає котрась.

І тоді Коздроньова поправляє бант на голівці донечки, швиденько хрестить її чоло, веде на ганок і без