Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

Кант лише частково погоджується з Локком. Він додає, що крім емпіричного начала, існує ще і апріорне джерело пізнання. Будь-який досвід, - пояснював він, - складається, по-перше, з спостерігання, яким предмет подається для пізнання, і, подруге, з поняття, завдяки якому він мислиться, Окремо ці види уявлень ще не дають повної картини пізнання.

Виходить, що поданість речей через досвід полягає в поєднанні чуттєвого спостерігання і апріорних понять. Сам досвід виникає лише завдяки тому, що до сприйняття додається поняття розсудку, стверджував Кант.

Суттєво також зауважити, що досвід, предмети і природа - у чомусь тотожні. Досвід є поєднанням явища і поняття як апріорної форми розсудку. Результат такого поєднання є не що інше як предмет. Сукупність же предметів, предметний світ позначається одним словом - природа. Про природу тут йдеться не як про річ саму по собі, а як про об’єкт, котрий пізнається нами. Тому і говорить Кант, що сам досвід (а ми додамо також - предмет, природа) є видом пізнання.

Здатність мислити є розсудок. Перше питання, котре тут виникає: що саме мислиться, що є матерією мислення?

Мисляться “предмети” чуттєвого спостерігання. Мислення немає, якщо відсутні чи то чуттєвість, чи то розсудок. “Думки без змісту порожні, а споглядання без понять сліпі”, - резюмує Кант. Пригадаємо ту вихідну проблему, що поставлена критичною філософією: як можливі синтетичні судження? Відтепер особливу увагу слід звернути на два терміни: “судження” та “синтетичні”, бо вони мають безпосереднє відношення до діяльності розсудку. Розсудок взагалі можна визначити як здатність створювати судження, і його діяльність саме і полягає в реалізації цієї здатності.

У трансцендентальній логіці Кант теж звужує дослідження, виділяє лише ту частину мислення, яка має своє джерело виключно в розсудку, тобто говорить про чистий розсудок. Витоком такої відносно самостійної частини є спонтанність пізнання. Інакше кажучи, розсудок в змозі самостійно продукувати уявлення, але уявлення другого порядку, бо уявлення першого порядку постачає нам чуттєвість зі своїми апріорними формами. Уявлення першого порядку немов би демонструють свій чуттєвий многовид, однак спонтанність нашого мислення вимагає, щоб це розмаїття було якось переглянуте, сприйняте і пов’язане для отримання з нього знання. Таку активність Кант називає синтезом і надає їй виняткового значення в усьому функціонуванні розсудку. Спонтанність мислення ґрунтується на початковій, рухливій готовності людської душі до синтезу. Однак функцію зведення цього синтезу до поняття виконує власне розсудок. Апріорне поняття виникає тоді, коли розсудок фіксує в собі діяльність відносно “чистого синтезу”, тобто одну лише форму синтезуючої діяльності.

Синтез означає сполучення, зв’язок. “Але пов'язання міститься не в предметах, - проголошує Кант, - і не може запозичуватися з них через сприйняття, щоб таким чином допіру тоді прийматися в розсудок, навпаки, воно є функцією розсудку, який сам є не більше, як здатність a priori пов'язувати”[155]. Цю свою думку філософ називає вищим основоположенням в усьому людському пізнанні: згадаємо тут ще раз про “Коперніканський поворот”.

Отже, результатом синтезуючої діяльності є, перш за все, поняття. Серед багатої палітри різних понять, якими ми користуємося, є такі, що створюються завдяки наявності спостерігання, а також чисті або трансцендентальні. Перші - емпіричні, другі - апріорні. Наприклад, коли мені в чуттєвості подано різні види дерев, то я пов’язую цей многовид в одне поняття “дерево”. Такі поняття, що самі служать справі створення понять, Кант називає категоріями, вони саме і є апріорні форми розсудку, котрі виступають умовами можливого досвіду. У “Критиці чистого розуму” Кант виконав клопітку роботу, експлікувавши вичерпну сукупність усіх чистих понять (категорій) розсудку. Їх виявилось 12 і вони утворюють чотири блоки.

1. Категорії кількості - єдність, множинність, цілокупність.

2. Категорії якості - реальність, заперечення, обмеження.

3. Категорії відношення - сутність i самостійне існування, причинність i залежність (причина та дiя), зносини (взаємодія між тим, що дiє, i тим, на що спрямована дія).

4. Категорії модальності - можливість, існування, необхідність.

Виділені категорії - чисті розсудкові поняття синтезу, розсудок “тримає їх в собі” апріорно і з їх допомогою він мислить, розуміє. Внаслідок утримання в собі взаємопов’язаної сукупності чистих понять суб’єкт зберігає уявлення про світ як усталений, впізнає його як той самий, усвідомлює єдність світу завдяки наявності в суб’єкті первинної поєднуючої активності, що фіксується у виразі “Я мислю”, або самосвідомості (у термінах Канта - “трансцендентальної єдності апперцепції”). Першоначальна самосвідомість є поєднання в собі нашої власної діючої самості (Я), котра потім поширюється до самоусвідомлення уявлень як моїх уявлень, що можна виразити формулою “Я тотожне Я”, тобто “Я” тотожне єдності всіх уявлень. Тут доречно буде зауважити, що пізніше другий представник німецької класичної філософії, а саме Й.Г. Фіхте, візьме цю формулу за вихідну точку своєї концепції (“науковчення”).

Після того, як Кант відкрив категорії, він проаналізував елементи пізнавальної здібності. Ними є власне розсудок, здібність до судження і розум, яким відповідають процедури створення понять, суджень і умовиводів. Усі разом їх можна назвати розсудком у широкому значенні слова. Ми не будемо деталізувати цей напрямок кантівських студій, скажемо лише підсумково, що філософ по-своєму вирішив проблему можливості математики, природознавства і метафізики. Синтетичні судження математики спираються на чисте спостерігання простору (геометрія) і часу (арифметика). Природознавство спирається на досвід, в якому поєднується природна даність явищ і чисті форми мислення (розсудку). Метафізика теж можлива, але лише як система всіх принципів теоретичного пізнання розумом з допомогою понять, або як система чистої теоретичної філософії. Ця метафізика стосується виявлення умов можливого досвіду. Та залишається ще одне питання, якому Кант готує негативну відповідь: чи можлива метафізика позачуттєвого?

У “Критиці чистого розуму” цьому присвячено розділ трансцендентальної діалектики. Сфера діалектики - логіка “видимості”, “подоби”, але взято до уваги не емпіричну видимість, коли, наприклад, ложка в склянці води здається зламаною,