Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

пристрастей, дійсність буде не менш драматична. До того ж, письменник ніколи не повинен забувати, що його обов'язок — віддати кожному належне; жебрак і багатій рівні перед його пером; селянин для нього величний своїми злиднями, а багатій мізерний своїми смішними дрібницями; нарешті, багатій має пристрасті, а селянин — тільки саму нужду, а тому селянин бідніший вдвоє; і коли з політичних міркувань його наступальні дії слід нещадно придушувати, то з погляду людяності і релігії він — святий. II. Буколіка, забута Вергілієм

Коли парижанин потрапляє на село, він почуває себе відірваним від усіх своїх звичок і незабаром починає помічати тягар годин, незважаючи на найвитонченіші турботи друзів. Отже, усвідомлюючи всю неможливість постійно підтримувати так швидко вичерпувані розмови віч-на-віч, господарі й господарки садиб спокійнісінько кажуть вам: «Ви тут страшенно нудьгуватимете». Насправді, щоб знаходити смак у привабах села, треба бути в ньому зацікавленим матеріально, розуміти трудову сторону його життя, його погоджене чергування праці і втіх, цей вічний символ людського життя.

Коли сон уже повернув приїжджому рівновагу, коли він вже відпочив від стомного шляху і цілком прийшов до згоди з сільськими звичаями, найважчим періодом життя в замку буває для парижанина, — коли він не мисливець, не агроном і носить черевики з тонкої шкіри, — самий початок дня. Між годиною прокидання і сніданком жіноцтво ще спить або зайняте своїм туалетом і недоступне; господар дому спозаранку пішов у своїх справах; отже, парижанин буває на самоті з восьмої до одинадцятої,— пори, обраної для сніданку мало не в усіх поміщицьких маєтках. І от, пошукавши насолоди в своєму старанно робленому туалеті, він незабаром втрачає і цей ресурс, коли не привіз з собою якоїсь зовсім нездійсненної роботи, яку він повезе назад в усій її незайманості, скуштувавши лише її труднощі; письменник у такому разі вимушений кружляти алеями парку, дивитися на ворон, рахувати товсті дерева. Але чим легше життя, тим снотворніші усі ці зайняття, хіба що належиш до секти квакерів-вертунів, до почесного цеху теслярів або пташиних чучельників. Коли б доводилося лишатися власниками на селі, можна було б розвіяти свою нудьгу яким-небудь геологічним, мінералогічним, ентомологічним або ботанічним захопленням; але розумна людина не заводить собі вад, щоб убити якихось п'ятнадцять днів. Найрозкішніший маєток, найгарніші замки наводять, отже, досить швидко нудьгу на тих, хто ними володіє тільки як глядач. Красоти природи здаються дуже вбогі проти їх зображення на сцені. Париж тоді виблискує всіма своїми гранями. Без особливої зацікавленості, що приковує нас, як отого Блонде, «до місць, освячених стопами і освітлених зорами» певної особи, заздриш крилатим птахам, щоб знову повернутися до вічних, разючих драм Парижа, до його жахливої боротьби.

Довгий лист, написаний журналістом, має збудити припущення у проникливих людей, що він морально й фізично досяг того стану, властивого задоволеним пристрастям і заспокоєному щастю, який прекрасно передає нам вигляд штучно відгодованих хатніх птахів, коли, втягнувши голову у своє туго набите воло, вони сидять на своїх лапках, не маючи ні змоги, ні охоти глянути на найсмачнішу їжу. Отже, коли довжелезний лист було закінчено, Блонде відчув потребу вийти з садів Арміди[48] й оживити смертельну порожнечу трьох перших ранкових годин; бо між ранком і обідом час належав власниці замку, яка вміла зробити його коротким. Продержати, як зробила пані де-Монкорне, розумну людину протягом місяця на селі, ні разу не викликавши на її обличчі фальшивої усмішки пересиченості і ні разу не помітивши погано придушеного позіхання, породженого завжди помітною нудотою, — це один з найвеличніших тріумфів для жінки. Почуття, що витримало подібного роду іспит, має бути вічним. Незрозуміло, чому жінки не вдаються до такого прийому для випробування своїх коханців: людині дурній, егоїстичній, бідній на розум встояти тут неможливо. Сам Філіпп II, цей Олександр скритності, виказав би свою таємницю, проживши віч-на-віч місяць на селі. Ось чому королі й живуть у повсякчасній метушні і нікому не дають бачити їх довше, як чверть години.

Отже, незважаючи на ніжну увагу однієї з найчарівніших жінок Парижа, Еміль Блонде повернувся до давно позабутої втіхи — тікати із школи в кущі. На другий день після того, як лист було закінчено, він наказав себе розбудити спеціально приставленому до його особи старшому камердинерові Франсуа, вирішивши обслідувати долину Авони.

Авона, невеличка річка, що вбирає в себе вище над Коншами численні струмки, частина яких починається в Егах, сама впадає біля Віль-о-Фе в одну з найбільших приток Сени. Географічне розташування Авони, придатної для сплаву приблизно протягом чотирьох льє, надало, після винаходу Жана Руве[49], всієї їх цінності лісам Егів, Суланжа і Ронкероля, розкинутих по гребеню пагорбів, під якими протікає ця чарівна річка. Егський парк забирає найширшу частину долини між річкою, облямованою з обох боків лісом, так званим Егським, і великим королівським шляхом, позначеним до обрію старими покрученими в'язами на боці, паралельному так званим Авонським горам, які й утворюють перший уступ розкішного амфітеатру, називаного Морваном.

Хоч яке вульгарне це порівняння, але парк, розташований у глибині долини, був подібний до величезної риби, голова якої досягала села Коншів, а хвіст — містечка Бланжі, бо, розтягнутий більше в довжину, ніж у ширину, він у середині своїй має приблизно двісті арпанів, тоді як налічує ніяк не більше за тридцять арпанів біля Коншів і сорок біля Бланжі. Розташування цього маєтку між трьома селищами, в одному льє від маленького міста Суланжа, звідки добре видно цей рай, може, й розпалило війну і спричинило ті гострі виступи, які переважно й становлять інтерес цього оповідання. Коли краєвид цього райського куточка Егів чи з широкого шляху, чи з найвищого пункту Віль-о-Фе вводить проїжджих у гріх заздрощів, чи могли бути мудрішими багаті городяни Суланжа або Віль-о-Фе, які милуються цим краєвидом безперервно?

Ця остання топографічна деталь була потрібна, щоб дати зрозуміти розташування і призначення