Читати книгу - "Ліки від страху"

— Я і в цивільному вбранні не потерпаю на сором'язливість, — заспокоїв я його. — В свою чергу, і ви не здаєтесь мені людиною, яка сором'язливо відводить очеията, коли їй треба сказати щось басом!

— Ну от ми й домовились про все, — кивнув Хлєбников. — Що вас іще цікавить?

— Мені треба знати, куди розійшовся одержаний Лижиним метапроптизол.

— Двадцять вісім і чотири десятих грама він передав мені для біохімічних випробувань у віварії, — Хлєбников почухав тупим кінцем олівця опуклого багрового лоба — у нього, мабуть, була гіпертонія. — Вісімнадцять грамів зберігається у мене в сейфі, а з решти ми виготовили препарати фармакопейними дозами по одній сотій грама на новокаїні для ін'єкцій.

— Виходить, ми маємо в наявності двадцять вісім грамів з копійками, — сказав я, а що був не в формі, то аби не бентежити його, не став говорити про вісім грамів, знайдені в машині Панафідіна. — Нам бракує тридцять шість грамів.

— Але якусь частину Лижин розклав у ході експерименту, — поворушив білими кущастими бровами Хлєбников. — І точно назвати цю цифру зараз неможливо.

— Безумовно. Проте не половину ж одержаного? — І натискав я так упевнено тому, що знав точно: панафідінські вісім грамів і були тим, чим отруїли Позднякова.

— Мені важко вам відповісти, — пересмикнув своїми округлими плечима Хлєбников.

— Гаразд. Ви знаєте професора Панафідіна? Велика людина.

Хлєбников відкинувся у кріслі, гостро глипнув на мене, і здалося мені, ніби він чекав весь час цього запитання і, можливо, в передчутті саме його вів зі мною розмови про форму, бо принаймні запитання це для Хлєбникова не було несподіваним. Він ядуче, коротко засміявся і сказав значуще:

— Хто ж із нас по знає професора Панафідіна? Велика людина…

— Он як? — невизначено зреагував я.

— Пригадуєте, ми в школі вчили літературу «за образами»? Ну там образ Дубровського, образ Базарова, образ Нагульнова…

— Пригадую. А що?

— Була б моя влада, я б увів в інституті обов'язкове вивчення образу Панафідіна — з відповідним практикумом і складанням заліку.

Я засміявся:

— Чого-чого, а енергійності студенти могли б у нього навчитись. — Цілком свідомо я зайняв нейтральну позицію, бо ж ділитися своєю неприязню до Панафідіна так само мало входило в мої завдання, як і перешкоджати Хлєбникову говорити.

Хлєбников похитав головою, недобре примружився:

— Знаю я цей рід енергійності — нестерпно доймають глисти марнославства.

Дуже мені кортіло заманути його якомога далі, і я простакувато сказав:

— Ну, це зрозуміло — Панафідін людина складна…

— Авжеж, авжеж, — швидко погодився зі мною Хлєбников, щось подивився у своїх папірцях на столі й раптом несподівано звів на мене погляд, ніби вистрілив навскидку: — А ви все-таки даремно форму не носите. Бентежить вас партикулярний костюм. У грудях тисне і під пахвами ріже…

— Можливо. Але ж не їхати мені додому по кітель? А те, що Панафідін складна людина, це факт.

— І не сумніваюсь. Я, правда, помітив, що у лицемірства з'явилась останнім часом модна обновка. Коли мерзотник усміхнений, люб'язний, про нього ласкаво кажуть: великої душі людина. А коли не приховує своєї ницості, пре, наче танк, напролом, то багатозначно хитають головою: складна він людина.

Хлєбников подивився у вікно, де сонце вже налилося червоною вечірньою фарбою, і сумно сказав:

— Мій друг Володя Лижин часто повторював чиїсь вірші: «В мідній ступі долі не перетовкти, ворожи не ворожи — дарма…»

Мені не сподобалося, що він говорить про Лижина в минулому часі, ніби його вже більше немає. І дратувала мене його запально-категорична форма розмови, і на себе я гнівався, що не можу втримати нитку ветхого полотна нашої сумбурної бесіди, яке розпадалося на очах.

— Лев Сергійович, ви розумний чоловік і повинні зрозуміти, що я, не знаючи Панафідіна, не можу розділити вашої антипатії до нього. Адже ви його не за зріст і колір очей не любите? Отже, ви знаєте про нього щось таке, чого я не знаю…

— А що ви про нього знаєте?

— Що він шанована людина, прекрасний сім'янин, активний громадський діяч, що в нього серйозний науковий портфель…

Хлєбников сердито зареготав:

— Науковий портфель! Це шкіряна торба з пояса Іуди! В тім-то й річ, що він «шанований», і я, знаючи, що він лиха людина, не зможу вам розповісти нічого, що цю поштивість в очах людей знищило б.

— Тоді мені незрозуміло…

— Незрозуміло? — перебив мене Хлєбников. — У цієї людини два обличчя — він Янус, розумієте? — не личини, не маски, а справжні обличчя. Енергійний працівник і шалений марнославець. Талановитий організатор — науковий злодій. Прекрасний експериментатор, який підбирає чужі ідеї. Ратоборець за зцілення людей від страшної недуги — він же негідник і зрадник. Прекрасний сім'янин, він — звичайно! — починає будувати свою сім'ю з надр сім'ї свого наукового керівника. Хоча говорити про це безглуздо — схоже на плітки. І мушу вам сказати, що, незважаючи на антипатію до нього, мені Панафідіна завжди шкода…

— Чому?

— Тому, що це не патологічний, а якийсь начебто навіть природний зразок роздвоєння особистості. Талант, приречений на безплідність. Злидень, який викликає співчуття. Бридкий гіпоманіяк…

— Гіпоманіяк?.. — перепитав я.

— За нашою термінологією це надприваблива людина. І вирують у цій надпрнвабливій людині різноманітні пристрасті, і часто бачиться вона мені роздвоєною, розчетвереною, багатошиєю, неначе іграшковий дракон з бутафорським димом з ніздрів і справжніми отруйними іклами…

— Ну а творче начало — хіба воно безсиле проти цих пристрастей?

— Не знаю. — Хлєбников опустив голову і сказав неголосно й дуже щиро: — Самого творчого начала — замало. До нього ще одна річ потрібна — відчуття своєї відповідальності перед усіма, почуттям обов'язку воно називається, а в просторіччі — людською совістю. І якщо з почуттям цим перебої, то механік-інженер Гільйо