Читати книгу - "Ліки від страху"

— Мені Панафідін не видався дуже привабливим, але ви йому надто вже похмуру компанію підібрали, — несхвально похитав я головою.

— А я й не добирав йому компанії. Я просто говорив про талант, який не хоче й не може керувати своїми пристрастями…

Якщо чесно сказати, то в той момент роздвоєння особистості Лижина — цілком певне — хвилювало мене більше, ніж туманне й цілком гіпотетичне відчуття жахливого боріння всередині егоїстичного моноліту Панафідіна. Тому я і спитав про те, що мене цікавило більше:

— Лев Сергійович, а який ви ставите діагноз Лижину? Шизофренія?

— Ні, ні й ні!'— Важкою риссю він пробіг по кабінету, зупинився переді мною і став наполегливо втовкмачувати: — У нього реактивний стан на грунті крайньої перевтоми. Й сильного душевного хвилювання.

— Чим же ви поясните… — почав я невпевнено.

— Його ідею про те, що він — Парацельс? Але це не шизофренічний синдром. Адже Лижин володіє рідкісним серед людей хистом — ейдетизмом. Ви чули про це коли-небудь?

— Ні, ніколи.

— Психіатри й психологи називають гаї. безмежну людську пам'ять — таким хистом володіє одна людина на мільйон. Вони не лише пам'ятають безмірну масу деталей, але зберігають у пам'яті барви, відчуття, запахи. Лижин володіє феноменальною пам'яттю на зорові образи, і я думаю, що зараз у його мозку відбувається захисний процес — перезбуджена свідомість цілком перемкнулася на спогад, який йому найдорожчий, або близький, або відповідає всьому тому його нинішньому стану. Його треба лікувати, і я сподіваюсь, він повністю відновиться…

— І лікуватимете ви його транквілізаторами?

— Так, — сказав він, і його червоне обличчя ніби зблякло, виразніше проступили вилиці, весь він якось невловимо став стриманіший, сухіший, рішучіший.

У мене навіть майнула думка, що… Та я зразу ж відкинув її. І все-таки — не знаю навіть, що штовхнуло мене, — спитав:

— А якими?

— Транквілізатором Лижина. Метапроптизолом.

Я ошелешено помовчав, затим невпевнено сказав:

— Але у вас немає санкції Фармкомітету.

— Так, санкції Фармкомітету в мене немає. Зате в мене е чудові результати біохімічних випробувань.

— З формальної точки зору це не має значення. Якщо станеться нещастя, нас знімуть з роботи, позбавлять лікарського диплома. Ви розумієте, що ви збираєтесь робити?

— Між іншим, головним лікарем працюю я, а не ви, і з цим питанням непогано ознайомлений. Але з Лижиним уже сталося нещастя — таке страшне, що гірше й не вигадаєш. І те, що може трапитися зі мною, суща дурниця в порівнянні з тим, що спіткало його.

— Але ви берете на себе страшну відповідальність — не тільки за його долю, а й за долю його відкриттів!

— Зараз це одне й те саме. І не треба всіх цих слів — я вирішив остаточно, і відступати пізно. — Він помовчав трохи й тихо додав: — Дуже я в Лижина вірю, дуже. Не міг він помилитись…

Сонце вже зовсім закотилось, і лише півнеба було освітлене тривожно багрово-синьою загравою, і відблиск цього важкого світла ліг на обличчя Хлєбникова, схоже у вечірніх сутінках на кам'яні лики аку-аку.

… Незадовго перед Великоднем біля дверей нашої оселі просурмив у ріг посильний: на товстому аркуші паперу, оздобленому важкою сургучевою печаткою, було запрошення магістрату доктору Гогенгейму на диспут з представником Колегії славних страсбурзьких лікарів, високоповажним доктором Венделіном Хохом — лікарем, теологом і риториком.

Недруги вирішили дати мені відкритий бій, бо зволікати далі не було ніякого сенсу — популярність доктора Парацельса зростала не по днях, а по годинах. За цю довгу зиму сталося неймовірне: нас запрошували вже не тільки в убогі хатини бідняків, стали відчинятися перед нами двері важких купецьких особняків, оздоблені коляски, запряжені амбахськими кіньми, стояли вранці біля нашого дому, щоб везти в палаци й маєтки.

Диспут був іспитом, на який зібрався весь медичний прошарок Страсбурга, і це був перший іспит у моєму житті, який я провалив повністю і беззастережно.

Я був зарані приречений: Венделін Хок, лікар посередній, але видатний оратор, дуже швидко й порівняно легко вибив мене з глибокої борозни наукової суперечки й перевів розмову в русло взаємовідносин лікарів між собою, їхній підпорядкованості волі божій.

Зранку цього дня я погано почував себе — сильно лихоманило, крутилась голова, сухість у роті відбирала мову. Мені відомо, що своїми підступними запитаннями, красивими гострими репліками Венделін занапащає мене, і я болісно намагаюся скласти вдалу відповідь, але думки не приходять у голову, здається, що мозок тріщить від порожнечі й сухого жару, і я мовчу або, зібравшись на силі, брутально перебиваю Хока, і голова під співчутливий гомін глядачів, свист і галайкання робить мені зауваження.

Розводячи артистично руки, Венделін Хок киває в мій бік, і широкі рукави його чорної шовкової мантії злітають угору, мов крила архангела, і питає він люб'язно:

— Чи викликана незвичайна манера висловлюватися в такий жахливий спосіб тим дивним характером життя, яке веде мандрівний лікар?

Я стискаю пюпітр на кафедрі так, ніби вхопив під вуздечку норовистого жеребця, і кажу повільно, важко перекочуючи жовна на вилицях:

— Вам усім здається дивним моє життя, оскільки ви живете інакше. Не науці й скорботі людській ви служите, а тішенню плоті своєї і гордині невситимій. Ви роками за піччю сидите і їсте рябчиків, у сметані тушених…

— Ми своє їмо, а не жебраємо чужими куснями! — кричать із зали.

Я повертаюсь на голос:

— Своє? Але ви ж не шинкарі, а лікарі. Ти, крикнувши мені образливе, ховаєшся в кутку і носиш золотий ланцюг на мантії, а я прийшов у ваше місто, насилу зібравши грошей на вбрання з ряднини…

Венделін Хок говорить голосно: