Читати книгу - "Ліки від страху"

— А Ціцерон носив мантію, пофарбовану співгромадянами в пурпур двічі. Як накажете бути з ним, коли ми всі ніна що не здатні, відмовляючись податися за Парацельсом у бурлацтво?

Жар навалюється сухим, оглушливим маревом. Погано розрізняю обличчя переслідувачів, які сидять переді мною, але відчуваю струм ненависті й презирства, що йде від них.

— Знайте ж, пожирачі свинини, хлебтуни пива, хтиві козли, — я чесно провів свої мандри! І можуть вони мені служити тільки до похвали, а не до сорому. Бо хто хоче пізнати закони натури, мусять ногами своїми пройти книги її. Тільки книги вивчаються від літери до літери, а природа — від країни до країни. Що не країна, то новий аркуш життя — ось книга законів натури, і саме так належить перегортати сторінки її…

Вереск, виття, регіт, крики «Ганьба», «Геть шарлатана з міста!»- переповнюють тісну склепінчасту залу.

Я сідаю на лаву — не в очікуванні рішення Колегії медичної корпорації: все вже вирішено. Але покинути залу неможливо: всі проходи забиті людьми. Десь далеко майнула і зразу ж зникла у вирі спотворених облич голова Азрієля.

Головуючий стукає молотком по мідній дошці, і дзвін її повільно вгомоняє голос і крики в залі. Венделін Хок байдуже дивиться мені в обличчя, і. в лінивій його байдужості я бачу тупу незворушність ката.

— Колегія медичної корпорації славного міста Страсбурга… — починає проголошувати вердикт доктор Шмальгаген. І замовкає, тому що напружену неголосну марноту очікування розтинає дзенькіт криці й важкий тупіт підкутих чобіт — крізь юрбу, розштовхуючи городян алебардами й піхвами мечів, ідуть три імператорських гвардійці. Старший з них голосно запитує:

— Чи присутній у цьому шанованому зібранні мандрівний лікар Теофраст Гогенгейм на прізвисько Парацельс?

Тиша переляку, здивування, крайньої пекучої цікавості розливається під склепіннями мертвою водою.

— Я лікар Гогенгейм на прізвисько Парацельс.

— Великий пан Якоб Фуггер уклінно просить вас, лікарю Парацельс, прибути до нього з візитом невідкладно. Карета чекає на вас. — Потім обертається до голови: — Решті всім наказую розійтися негайно!

Якоба Фуггера прозивають що Якобом Багатим. Усі монархи Європи залежать від нього, і перший серед шляхетних і вдячних друзів його — Карл П'ятий, імператор Священної Римської імперії — людина, у володіннях якої ніколи не заходить сонце…

З автомата я зателефонував Шарапову — без його дозволу я не міг піти на дальший крок. Трубку зняла секретарка Тамара і, впізнавши мій голос, вигукнула театральним голосом:

— Ой, Станіславе Павловичу, як добре, що ви подзвонили! Тут шеф лютує — вас розшукують скрізь…

— Що це я йому раптом так знадобився?

— Це ви в нього краще самі спитайте — мені ж він не доповідає.

— З'єднай, Томочко. Зараз мені, видно, дадуть причаститись.

У телефоні на мить усе замовкло, потім пролунало клацання, і різкий голос Шарапова озвався з чорних надр ебонітової трубки:

— Тихонов, це ти?

— Здравія бажаю, товаришу генерал.

— Слухай, ти зовсім розпустився! Де тебе носить цілий день? Чому не доповідаєш?

— Я у вас був, товаришу генерал, але ви розмовляли з німцями.

— Так вони вже п'ять годин як пішли. Де ти зараз?

— На Преображенці. А що сталося?

— Це мені в тебе треба питати, але ти якось спритно влаштувався, що я в тебе в доповідачах. Поки ти вештаєшся, перли криміналістики твориш, ще один розгін вчинили. Докіль це триватиме?

Він так і сказав — «докіль», і голос його від гніву густішав, набираючи поступово пекельну, як піч, чорноту. І думав я про це якось зовсім спокійно, ніби не мене сварив по телефону Шарапов і не до мене мав відношення цей загрозливий дзвін у голосі, який розжарювався поступово до червонястих спалахів. У мене було таке відчуття, ніби я випадково присутній при лайці двох сторонніх мені, зовсім незнайомих людей, і чим там скінчиться у них розмова, домовляться вони, помиряться чи один покарає другого, було мені якось геть байдуже.

— Що, мовчати будемо? — спитав Шарапов, і ця безглузда фраза, яку завжди говорить допитуваним інспектор другого відділу Колотигін, вивела мене з оціпеніння:

— Єсть не мовчати, товаришу генерал. Правда, мені й говорити поки що нема про що. Завтра зранку розберусь і доповім.

— Ні, Стасе, не завтра. Сьогодні.

— Слухаюсь. Сьогодні.

Не став я сперечатись і нічого не став йому доводити: хіба розкажеш по телефону, що я сьогодні вже ні на що не годен, що не можна допитувати потерпілого від розгону, коли в тебе в голові гримить громом небесним жаркий, ледь чутний шепіт — «благаю про дітей малих… як кульбабки», і не йде з очей всохле, наче мертве, обличчя Лижина — «але найчастіше мене називають Парацельсом», і в серце б'є сором, важкий, мов гиря, за сліпоту мою, за злу копійчану пихатість до Хлєбникова, який видався мені поганий тим, що про Лижина говорив у минулому часі, а насправді наважився на такий вчинок — «і відступати пізно», — якого мені, можливо, і за все життя не здійснити.

— Ти що, погано себе почуваєш? — спитав Шарапов.

— Ні, нічого, дякую. Нормально.

— Я зараз у міністерство їду, ти мені подзвони додому годині об одинадцятій.

— Слухаюсь. А де потерпілий — на Петровці?

— У Серпухові він.

— Де? У Серпухові? — мені здалося, що я не дочув.

— Еге ж, — і в голосі генерала було чути злу досаду. — Вони його для певності за сто кілометрів завезли.

— Так мені що, у Серпухов, чи що, їхати? — злякано спитав я: така подорож була зараз вища моїх сил.

— Ні, його з хвилини на хвилину наші хлопці на