Читати книгу - "Ліки від страху"

Я вийшов з будки й огледівся, міркуючи, як мені краще їхати. Вечір був синій, дуже тихий, теплий і м'який, наче кицька. Сонце вже зникло десь за бульварами, зовсім далеко, проте один бік будинків був іще світлий, і у вікнах нагорі поступово тьмяніли шибки, ніби стигнучи від шаленого багрового мерехтіння призахідної заграви. А сутінковий бік будинків уже тонув у чорноті ночі, яка швидко розливалась.

Вздовж тротуару повільно їхала «Волга» із зеленим вогником: я намацав у кишені свою новеньку останню десятку і махнув шоферові. Вмостився на задньому сидінні й сказав:

— До саду «Ермітаж», — оскільки звітуватися перед шофером мені не треба було, а найбільш розважальна установа в місті розташована якраз навпроти вже такої серйозної, що далі нікуди.

— А шо таке? Мене просить прийти працівник відділу по боротьбі з розкраданням соцвласності, то чому мені не з'явитися до нього зразу ж? — сказав потерпілий. — Надто коли він присилає по мене капітана міліції, хоч і переодягненого в цивільне? Я вас питаю — а шо таке? Хіба я повинен був йому чинити опір? Та я ніколи міліції не чинив опору. Подумаєш, викликають — а шо таке? — спитають, поговорять і відпустять…

Це він не мене питав скоромовкою — «ашотаке?», а вголос перевіряв себе: де і якої він припустився помилки, коли, в чому і яким чином слід було йому здогадатися, що це аферист, а не капітан міліції, представник похмурої організації, «якій він ніколи не чинив опору» і яка, при всій її несимпатичності, ніколи не завдавала йому такого жахливого збитку — близько п'яти тисяч карбованців.

Звали його дивним іменем Соломон Іванович Понтяга, народився він п'ятдесят вісім років тому в славному місті Одесі, одержав п'ять бойових медалей за війну, решту — досить довгих — років працював у торговельній мережі, серйозних неприємностей від наших органів не мав, поки сьогодні вранці не з'явився до нього на ярмарок у Лужники, де він завідував галантерейним павільйоном, капітан міліції…

— Еге ж, книжечку він мені червону показав: ідіть, мовляв, сюди, є про що пошептатись. Ашотаке? Будь ласка, можна й поговорити, коли щось важливе цікавить наші органи внутрішніх справ. Мені боятися міліції нічого, я значок «Відмінник торгівлі» маю, за дванадцять років, що я підійшов до цього діла, бог нещастя відвів. Ну от, зайшли ми з ним до кабінету, і він мене питає: «Ви — Понтяга?» Якщо це я — то я йому просто-таки й сказав: «Я — Понтяга: мене тут кожний собака знає…» А він мені зразу: «Розпишіться на повістці, замикайте кабінету, і поїхали…»

Я уявив собі його «кабінету» — малесенький закапелок у залізно-ганчір'яній коробці ярмаркового павільйону, нахабного розгонника і худенького зажуреного Поптягу — у нього були рожеві оченята і запалений шмаркатий ніс, паче мучив його вічний нежить.

— Ви добре роздивились пред'явлене вам посвідчення?

— Ашотаке? Там же було написано, що він капітан міліції.

— А прізвище ви не пам'ятаєте?

— Я вам чесно скажу — не звернув уваги, тому що коли приходять з органів до людини, яка торгує, навіть коли вона така чесна, як я, то мимоволі починає жбурити в животі. Здавалось би — ашотаке? — ну прийшов до тебе чоловік у справі, а все-таки якось неприємно. Усі ці запитання, підозри…

Я уважно роздивився повістку — звичайний аркушик паперу, на якому було надруковано малим, «портативним» шрифтом: «Повістка. Гр-ну Понтязі С. І. пропонується негайно з'явитися для подання свідчень у Серпуховське МВМ до слідчого капітана Севастьянова».

Так, любий чоловіче Понтяга, друже Соломон Іванович, тобі б не розписуватись на цій цидулці кривим, переляканим підписом, відчуваючи, як «жбурить у животі», а якраз і спитати б про цей зухвалий клаптик паперу: «Ашотаке?» Та не спитав, а слухняно замкнув «кабінету» й подався з липовим капітаном, нахабним пройдисвітом, у місто Серпухов…

— Ви попросили в нього дозволу подзвонити до себе додому, чи він вам сам запропонував?

Понтяга закліпав сумно своїми рожевими повіками з ріденькими віями:

— Він запропонував, у тому розумінні, що я сам попросив…

— Чи не можна трохи точніше?

— Я спитав його: «Ашотаке? Що там у них стряслося?» Так він мені сказав, що для моїх нервів краще буде, коли я все на місці взнаю. Тоді я захотів дізнатись, коли мене відпустять, щоб удома не хвилювались. У моєї дружини слабе здоров'я, різні там нерви-шмерви, серце-шмерце…

У коридорі перед кабінетом я бачив дружину Понтяги: на зріст вона була, мабуть, не більша за мене, але в плечах, прямо скажемо, набагато ширша — симпатична жінка, схожа на хокейного воротаря.

— Ну і що він сказав, коли вас відпустять?

Понтяга зіщулився від цього спогаду.

— Він засміявся і сказав, що, мабуть, років через сім відпустять…

Якщо по совісті казати, то свою голову під заставу професійної чистоти Понтяги я б не дав. Але в цей момент мене затопила хвиля задушливої люті проти знавіснілого мерзотника, який, мало не вбивши мого товариша, вкрав у нього документ, виданий для охорони Закону, і, перетворивши його в мандат беззаконня, ходить з ним по світу і від мого імені, від імені моїх товаришів, від усієї нашої корпорації, спаяної довічним обов'язком особистої чесності, грабує і мордує людей, напускаючи на них похмурих демонів страху.

— Жартівник він, — сказав я Понтязі. — Дарма, скоро дожартується.

— Ашотаке — ви його спіймаєте? — усміхнувся Понтяга, і раптом ця усмішка якось непомітно розтяглася в болісну гримасу сорому й ненависті, з-під рожевих повік викотилися дві безбарвні, каламутні сльозинки, які пекли йому шкіру, наче краплі розплавленого скла, і він ледь чутно сказав голосом, жовто-сірим від гіркоти: — Дай боже, щоб він те відчував, коли ви його візьмете, що мені довелося передумати, поки ми туди доїхали…

Я встав з-за столу й відійшов до вікна, щоб дати йому впоратися з хвилюванням. Він сопів за моєю спиною, шморгав носом, відкашлювався. Потім спитав:

— У вас тут можна курити?

— Прошу, прошу, скільки