Читати книгу - "Ліки від страху"

Понтяга дістав пачку, довго черкав сірником по коробці, у нього тремтіли пальці, і тоненькі солом'яні трісочки ламалися в руках одна за одною. Я взяв зі столу коробку, черкнув і дав йому припалити, мінливе біле полум'я жадібно облизало сигарету, він глибоко затягнувся, так, що запали ніздрі на червонуватому носі. Сигарети він поклав на стіл, і я згадав, що Лижин теж курив «Приму».

— Вам дим не впливає? — чемно поцікавився Понтяга, відганяючи рукою синю хмарку.

— Ні. Ми зупинилися на вашому дзвінку додому.

— Так, на дзвінку додому. Я став просити його, щоб він дозволив подзвонити мені додому. Він спершу не погоджувався, але я його просив, просив, ой, як я просив цього бандита, дай боже, щоб його швидше винесли на простирадлах. — Понтяга гарячково затягувався, його сухеньке, жалюгідне обличчя, наче чарівний ліхтар, знову освітилося жаром уже минулих переживань. — І він мені таки сказав потім — ашотаке? — «Можете подзвонити, але не кажіть, що вас затримали, коли знадобиться — дружину повідомлять». І я подзвонив…

— Що ви сказали дружині?

— Що я сказав? Я сказав: «Женю, нещастя! Тільки не хвилюйся, я в міліції, сам не знаю за що. Іди до людей, Женю!..» Тут він натиснув на важіль і роз'єднав мою розмову…

— Так, зрозуміло. Що далі було?

— Ми вийшли, на вулиці стояв «Москвич», ми сіли обидва назад і поїхали. У Серпухові ми вийшли з машини, і він сказав шоферові: не їдь, почекай, я скоро буду. Він завів мене до міськвідділу, посадив у коридорі й сказав, щоб я сидів на місці, коли знадоблюся, мене викличуть. І пішов. Я і сидів. Шкода, що він не відклав під мене кошик з яйцями — ашотаке? — може, користь була б…

Коли пройдисвіт віз Понтягу в Серпухов, до нього на квартиру з'явилися ще два аферисти й заявили його дружині, що він арештований, вчинили обшук і вилучили грошей, коштовностей і речей на суму близько п'яти тисяч карбованців. Дружині й на думку не спало взяти щось під сумнів, оскільки за півгодини до цього подзвонив сам Понтяга і сказав, що сталося нещастя і він у міліції.

— Пропади вони пропадом, ці гроші, — стомлено повторював Понтяга, розмазуючи в попільничці недокурок. — Мені п'ять годин сидіння там дорожче коштували…

П'ять годин просидів він на стільці в коридорі міськвідділу, поки хтось не звернув на нього увагу й не спитав, кого він дожидається. Ніякого капітана Севастьянова в міськвідділі не було, а Понтяга довго доводив, що саме до нього він викликаний для дачі свідчень і за його вказівкою затриманий. Понтягу привели в чергову частину, де він виклав усю історію від самого початку, і там, миттю збагнувши, що до чого, зв'язалися з Петровкою і подзвонили додому до Понтяги…

Дуже мене зацікавило прізвище Севастьянов, і мені не вірилося, що це випадкова співзвучність з прізвищем нашого інспектора з Управління боротьби з розкрадачами соцвласності Савостьянова.

Я сказав Понтязі:

— От пощастило цьому міфічному Севастьянову — ви його і не бачили, а прізвище запам'ятали. А пройдисвіт посвідчення показав навіть, а його ви забули.

— Так Севастьянов мені прізвище добре знайоме, — жваво озвався Понтяга. — Мене інспектор з таким прізвищем два роки тому допитував.

— А з якого приводу він вас допитував?

— Цей Севастьянов вів справу промкомбінату товариства «Риболов-спортсмен».

Ага, виходить, я не помилився: він справді мав на увазі Савостьянова, але в повістці було написано — Севастьянов.

— А чому він вас допитував по справі «Риболова»?

— Ашотаке? Через наш павільйон реалізовували фурнітуру, яку робили на промкомбінаті.

— І що, були в нього до вас претензії?

— Боронь боже! Документально ревізій і три допити — багато хвилювань і ніяких претензій. Я собі не ворог — брати лівак у цих «Риболовів», котрі геть уже зарвались.

Безумовно, треба поговорити про всі ці справи з Савостьяновим — він знає їх найкраще, і в нього можуть з'явитися найреальніші міркування.

— Соломоне Івановичу, напишіть мені, будь ласка, детальну заяву, як усе це відбувалося…

Писав він досить довго, а я стояв біля вікна і дивився, як дрібненький дощик розтушовує навколо ліхтарів бузкові димові плями, схожі на повітряні кулі, що випадково зачепилися за кінчики стовпів.

Понтяга сопіи, скорботно зітхав, безперервно шморгав носом і нас від часу радився сам із собою: «Ашотаке? Хіба ж я міг це знати?.. Ай-я-яй!»

Я спитав його:

— Скажіть, яка у вас зарплатня?

Він швидко підняв голову:

— Ви хочете знати, звідки в мене є на п'ять тисяч цінностей? — Але тут-таки поправився: — Звідки в мене було на п'ять тисяч, тому що в мене зараз не цінності, а хрін у сумці…

— Ні, я не питав, звідки у вас на п'ять тисяч цінностей. Я спитав, яка у вас зарплатня.

— Сто тридцять карбованців у мене зарплатня і ще прогресивка. Але в мене двоє синів, дочка, дві невістки, зять — і всі працюють і на шматок хліба з маслом мають.

Я читав його плутане пояснення з безліччю помилок, повторів, непотрібних тлумачень, винесених униз сторінки, і безглуздих припущень, взятих у дужки, й думав про те, як добре, що «Еклезіаст» узявся написати зовсім інший Соломон.

Коли я підписав перепустку на вихід Понтязі і його дружині, довга стрілка електричного годинника перескочила до шістки — пів на дванадцяту. Я так стомився, що не було сили встати, замкнути сейф, спуститися на ліфті вниз і пройти двісті метрів до тролейбусної зупинки. У цей момент я пошкодував, що мені за посадою не належить у кабінеті дивана: оце б зараз розтягнутися на його дерматиновому череві і проспати без сновидінь не менше восьми годин — швидких, солодких, повних забуття під усієї цієї нестерпної круговерті великих і малих знегод.

І ще мені дужо хотілося їсти: з останньої своєї заповітної десятки я витратив сьогодні тільки карбованець на таксі. Але нічний буфет у нас два