Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

Ні завідування шкільним відділом, ні газетна робота в невідомій нікому маленькій "Раді", що й передплатників мала всього кілька сотень, ні мої юнацькі вправи з віршомазства, нічого мені тут не дали б, бо все це було аж надто чуже й незрозуміле не тільки членам реєстраційної комісії - мадярам, а й тому присадкуватому, з довгими вусами, військовому писареві з наших полонених, що, знаючи німецьку мову, править тут за толмача і дивиться на мене, як і на кожного, чогось так зневажливо, сторч поставленими очима, крізь золоті окуляри.

Чи мала стати мені в пригоді так несподівано вигадана професія фотографа (а був з мене, насправді, тільки звичайний аматор), я так само не знав і не вірив, як не вірив і не вірю своїм здібностям віршомаза. Проте, перші вже дні каторжної роботи коло Гаймашкера показали, що й до важкої фізичної праці здатний я мало.

З усієї нашої тисячі заявив себе на реєстрації за фотографа ще тільки один полонений Ілля Симонія симпатичний грузин із-під Тифлісу, та знайшовся ще один товариш палітурник - Іван Фйодоров із книговидавничого підприємства Ситіна з Москви. Решта були всі хлібороби, або люди незначних сільських кустарних майстерств: теслярі, ковалі, бондарі, та ще кілька інтелігентів - учителів, дрібних акторів, канцеляристів.

В день приїзду ми в гаймашкерському таборі - за гостей. На роботу відразу не послали, а реєстрація, розташування по бараках та вечірня перекличка, вже з вигукуванням прізвищ кожного полоненого - це ж не робота. Був початок липня, була тепла, оксамитна літня ніч над гаймашкерським табором, така неподібна до пронизливої, холодної дебреценської; крізь широкі щілини в толевій покрівлі з бараків видне далеке небо, і поодинокі зорі довго підморгували, не даючи заснути мабуть не одному нововиявленому "фотографові-професіоналові..."

А може то міріяди плисковатих, довгоногих мадярських вошей так непокоїли нашу третину тисячі, що ніяк не могла вгамуватися цієї ночі до самого світанку. А як почало надворі сіріти, заграла в таборі сурма горниста, до бараку вскочив низькорослий, з пишними колись вусами, підстаркуватий мадяр - цугс-фірер, і закричав хрипким голосом:

- Кеф-але! Кеф-але!

Нічого не розуміючи, ми посхоплювалися з вошивих матраців - хто спросоння, а хто й так із важкою, як казан, головою.

"Кеф-але" мало значити "виходь!", як це красномовно пояснив рухами, не знати чим роздратований, підстаркуватий мадяр цугс-фірер.

- Кеф-але! Кеф-але, басса мега, стройся, руський, штирі-по-штирі!

"Басса мега" і "штирі-по-штирі" ми чули вже не раз і в Дебрецені, і в Естергомі, швидко зрозуміли, чого від нас хоче це нове плюгаве начальство і, висипавшися з бараку, вишикувалися вздовж улички, що веде вниз, повз бараки, похідним строєм, по чотири поспіль.

Мадяр наказав повернути кругом, підвів нас до кухні, де водночас чотири куховари хутко наливали нам у казанки пахучої березової рідини; з другого боку нам тикали по пів буханки кокурудзяного хліба, і все це поквапно, поспішаючи, щоб не згаяти й хвилину часу.

Березовий чай ми мали тут таки, на ходу, випити, бо вже через п'ять хвилин наш мадяр гукає:

- Індуй! (Рушай!)

Те саме робилося коло кожного з двадцятьох бараків гаймашкерського табору, і за чверть години після перших звуків горнистової сурми, крізь широко розчинені ворота дротяної загороди, посунуло на роботу сім тисяч дарової робочої сили.

На місці роботи ми були вже о четвертій годині ранку.

Та миттю порозбивали нашу тисячу на десятки, поприставляли до кожного десятка пригінчого з наших таки полонених старших унтер-офіцерів, а на кожні десять десятків дали одного доглядача мадяра, що, крім рушниці з притороченим багнетом за спиною, мали ще в руках по довгій гнучкій ломаці з в'ялого, недавно зрізаного дерева.

- Ну, якщо то ломака на те, щоб показувати межі кам'янистих ділянок, які треба десятками розробляти, то що ж, - нехай собі носять ломаки на здоров'ячко...

Десяток мав завдання: на заздалегідь позначеній ділянці кам'янистого грунту п'ять чоловіка довбають каміння кайлами, часом продовбуючи свою ділянку, як того вимагала нівелізація місцевости, призначеної під побудову рівного, як на долоні міста, - на кілька метрів завглибшки, а п'ять інших - негайно надовбане каміння підбирають у тачки й відвозять геть-геть, на кілька сот кроків, і там цей вантаж скидають, негайно знову й знову повертаючись по нові порції.

Даремно лінькувата натура нашого солдата (до речі, добре від роботи за рік відвиклого), намагається працювати - аби день до вечора: за сотнями пильно доглядає мадярський дозорець із ломакою, а ломака, виходить (дуже скоро це виходить), призначена зовсім не на те, щоб показувати пильно позначені межі ділянок для десятків, а за десятками доглядає ще лютіше, ще пильніше вдесятеро - своя "шкура".

Не мосжна ні зупинитися відпочити, ні розігнути спину, щоб випростати наболілі кістки, ні на мить присісти - скрутити цигарку...

Бо що значить доглядачева ломака, я спробував, як спробувала, безперечно, й уся сотня, до якої я належав, уже першого дня.

А що значить хамське вислужування нашої унтерофіцерської шкури перед мадярським начальством, важко переказати: для цього не вистачить мені всієї сили огиди, закладеної в людині, огиди, помноженої на мільйонні цифрові знаки. Робота важка. І від кайла, і від тачки однаково швидко набігають на руках червонаво-білі пухирі, і від кайла, і від тачки однаково швидко вони, ці пухирі, лопають, завдаючи нам нестерпучих мук. А "свій" унтерофіцер пригінчий, ота своя "шкура", що її так люто ненавидів російський солдат, походжає, "ручкі в брючкі" позакладавши, та пиляє, пиляє, пиляє...

І тільки хто з виснажених тяжкою працею, знесилених муками болю від пухирів, випростається чи зупиниться з тачкою, він уже налітає лютим шулікою і криє в Бога, віру й "отечество", а на найменший опір чи непослух негайно підкликає мадярського доглядача, і солодко прицмокує, коли