Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

Я не знаю, чи були де пригінчі з наших унтер-офіцерів кращі, але в нашому десятку був саме такий, а з інших ділянок щось не чути було про них доброго слова.

Не можна ні зупинитися відпочити, ні випростати спину, ні на мить присісти - скрутити цигарку...

І так до четвертої години дня - дванадцять годин безперестанку.

О четвертій сурмить горнист, нам наказують кидати кайла й тачки на місці роботи, вишиковують усіх сім тисяч по чотири і підтюпцем женуть до табору (пів кілометра). Знову повний казанок крутої, солодкої рижової каші, ввесь процес обіду тягнеться щонайбільше чверть години, і без хвилини відпочинку - знову на роботу, до десятої, а часом і до одинадцятої вечора.

І так день, і два, і три, і десять...

Третього дня у мене з якимось тульським унтером, моїм пригінчим, що йому геть усе обличчя заросло густою рудуватою шерстю, а з-під неї блищать зелені котячі очі, стається невеличкий інцидент, який трохи не кінчається для обох нас трагічно.

Десь отак на десятій годині праці, коли все тіло вмлівало від тяжкої втоми, а спину неначе тиждень гупали ціпами молотники, коли за один ковток води, за одну мить відпочинку, чи за одну затяжку махорки, здавалося, віддав би всю рештку життя, я, скориставшися з того, що мадяра-доглядача десь близько не видно, а наша "шкура" стоїть і закурює, спиною до мене, випростовуюся, поквапно витягаю з кишені свого засмальцьованого кисета - подарунок невідомої "невідомому солдатикові" ще на фронті, і хочу крутити цигарку.

Неначе відчувши своїм собачим нюхом, що я випростався, блискавично повертається до мене руда морда пригінчого, очі його зупиняються на мені - тепер це гадючі очі, і він сичить:

- Роботай!

- Я закурю...

- Роботай!!

- Я тільки закурю...

- Роботай, бо мадяра покличу, - трах-трах-таррр...

Я, здається, не дав йому докінчити його гидкої лайки. Моя недокручена цигарка полетіла, разом із кисетом, на тількищо надовбану мною купу каміння, у руках, не знаю коли і як опинилося кайло не знаю коли й як кайло підлетіло, разом із напруженими руками, вгору, над самою головою "шкури", а тільки знаю що хтось із товаришів якраз своєчасно схопив мене за руку і попередив дикий вчинок несамовитої людини.

Тільки знаю, що пригінчий якусь мить стояв смертельно блідий на місці непорушно, а потім, не спускаючи з мене своїх гадючих очей, почав задкувати, задкувати, задкувати від мене далі, все далі й далі...

Того дня наш пригінчий не промовив ні до кого з нашого десятка жодного пригінчого слова, а другого дня тихцем попросив у мадярського начальства переводу на інший десяток, не знаю вже, чим мотивуючи своє прохання, бо мені за мій замах ніхто з мадяр нічого не казав.

А в моїх дев'ятьох спільниках я придбав собі великих друзів.

Другого дня мали ми іншого пригінчого-десятника, ні трохи не кращу собаку за першого, але ввесь десяток наш був уже "організований".

Наука з вибухом моєї люті проти тульської унтерської потвори не пішла намарно.

Нехай тобі важко гикнеться, коли ти живий ще, огидний яничаре!

На десятий день тяжкої праці, на вечірній перевірці, мені заявлено, що я маю завтра зранку стати до таборової канцелярії - чогось викликає начальство.

Промайнула й стривожила думка - чи не поскаржився мій "приятель" пригінчий унтер; роїлося в стомленій голові тисячі інших неймовірних думок і припущень, і тільки другого дня зранку, коли в таборовій канцелярії зійшлись, крім мене, Ваня Фйодоров із Москви та Ілля Симонія з-під Тифлісу, що жили в інших бараках і їх теж покликали сюди сьогодні, - все з'ясувалося.

Таборовий писар у золотих окулярах, що правив одночасно й за "толмача" (перекладача), сказав нам, що нашої професії робітників потрібно до інженерно-будівельної контори, що на території будованого міста.

З того самого дня ми всі троє позбулися тяжкої, каторжної праці на кам'яноломнях, і потрапили до маленької, відокремленої, в самому центрі майбутнього міста, наспіх збудованої, з одним вікном, конторки.

Я з Іллюшею Симонієм, як кваліфіковані фотографи, мали... копіювати на світлочутливому папері, в рямках проти сонця, безліч копій технічних плянів нобудов, а Ваня Фйодоров - дбайливо їх обрізувати й складати в окремі течки. На роботу ми приходили разом із усіма сьома тисячами, взагалі, всі інші умови нашого життя аніяк не змінилися, круто тільки змінилася для нас сама робота.

Щоранку до нас приходив опецькуватий, із самозадоволеною, життєрадісною мордою, ординарець воєнного інженера, ляйтенанта Дітріхса, молодий мадяр Бем і приносив на цілий день завдання - велику пачку креслених на кальці будівельних плянів.

Першого дня ми ретельно взялися до роботи, виконали завдання за пів дня, а далі не мали що робити.

Ляйтенант Дітріхс, очевидно, це зважив із цілковитою німецькою пунктуальністю (це був невеличкий на зріст, із маленьким, як кулачок, обличчям і тоненьким, дитячим голоском, зовсім молодий ще, чистокровний німчик), і з другого дня відразу почав нам роботу збільшувати та збільшувати.

Незабаром дійшло до того, що ми вже за найбільшої спритности в роботі, чергового завдання виконувати не встигали. Особливо, коли ще на перешкоді ставали такі непереможні обставини, як саботаж угорського сонця. На цьому грунті згодом почали виникати неприємні суперечки у нас із ординарцем Бемом, що одного разу привели до гострої моєї з ним зутички, яка кінчилася б для мене зовсім трагічно, коли б не надзвичайна добрість симпатичного інженера Дітріхса.

Але про це - потім. Зараз я хочу згадати,