Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

* * *

– Ох, мамо, мамунечко, матусенько!.. То що ж це у світі коїться?! Привчила ти мене жити чесно, як і сама жила – але що ж це за життя таке?! Ти ж завжди на роботі не просто жила – горіла!!! Отож у сорок вісім років і згоріла після трьох своїх інфарктів… Та хіба ж це старість – сорок вісім років?! Це ж не те, що до революції, тепер люди довше живуть… Люди – але ж не ти, мамо, мамунечко, матусенько!.. А як тебе поховали?! У найдешевшій труні із соснових дощок – тканиною не оббитій, навіть у нефарбованій!.. Немов якусь жебрачку бездомну!.. Отакий він – зворотний бік сумлінного чесного життя, «горіння» на роботі!..

І вінки ці, вінки… Як же я, дурепа така, не подумала, що взимку вони попримерзають тут?! Це ж, мабуть, уже до весни… Вибач, моя мамо, мамунечко, матусенько: я про таке більш не забуватиму!!! Ніколи й нізащо!..

Так причитала горопашна Гатя, марно намагаючись зішкрябати від могильного горбочка намертво примерзлі ялинкові й соснові гілочки, перевиті жалобними чорними стрічками з золотавими написами. Можливо, вона б і впоралася… та не в теперішньому її стані. Бо не тільки про себе й матусеньку нещасну думати доводиться, але також і про те, що має статися невдовзі… по завершенні дев’яти місяців вагітності!..

* * *

Він стояв трохи позаду – буквально на відстані витягнутої руки від молоденької жіночки, яка все ще марно намагалася впорядкувати заметену снігом могилку, періодично розмазуючи тильним боком то лівої, то правої долоні сльози, що линули з куточків очей двома вузенькими струмочками та застигали від холоду на щоках. Хоча…

Хоча визначення «стояв» не надто підходило до ситуації. Швидше висів у повітрі не вище однієї долоні над землею. Мабуть, найцікавішим було те, що, перебираючи в морозному повітрі кінчиками малюпусіньких пальчиків, він відчував поколювання вкритих інеєм соснових і ялинкових голочок.

Справді, як це може бути?! Копіюючи рухи жінки – відчувати те саме, що відчуває вона.

– Бавишся?

– А?..

– Скільки ще бавитися будеш, запитую?

– Хто це промовляє до мене?

– Це я говорю. Ти мене хіба не бачиш?

Про всяк випадок він ще раз озирнувся й відповів не надто впевнено:

– Ні, не бачу… хоча ця жіночка не бачить мене також. Дивно якось виходить: вона бачить усе, що довкола, окрім мене й тебе; я бачу все це і себе самого – але не бачу тебе; ти бачиш усіх нас… Чому так?

– Усе просто: і ти, і я з тонкого світу, жінка ця сприймає лише матеріальні речі, а таких, як ми, вона не сприймає – бо не вірить у нас… хоча безумовно хоче вірити!

– Але ж я не бачу тебе!..

– Бо ти вже приготувався до народження в матеріальний світ, тому перестав сприймати світ тонкий, духовний.

– Чому?

– Бо якби зберіг звичайну чутливість, то груба матерія обпалила б тебе. Обварила б, немов відро окропу, вивернуте на чутливе місце.

– Як це?

– О-о-о, це дуже-дуже боляче і неприємно! Повір уже на чесному слові…

– Гаразд, вірю. А чому мої пальці відчувають те саме, що й пальці цієї жінки? Що за дивина така?!

– Бо вона – твоя мама… Ну-у-у… майбутня мама, якщо точніше.

– А що це таке – мама?

– Це жінка, яка народжує дитинча.

– Отже, я – її дитинча?

– Майбутнє. Ти ж іще не народився.

– А чому я стою… ой – ширяю в повітрі позаду неї?

– Бо прогулятися трохи вийшов.

– А хіба так можна?

– Поки не втратив таку здатність… Ну що ж, гуляй! Тільки недовго.

– Чому?

– Ще встигнеш нагулятися. От народишся через дев’ять днів…

– Дев’ять днів?! Так довго…

– Ото нетерплячка! Майже дев’ять місяців готуєшся до переходу в матеріальний світ, а тепер дев’ять днів якихось зачекати не можеш!..

Невидимий засміявся так дзвінко, немов тоненькі бурульки почали ламатися одна за одною… одна за одною…

– А все ж таки, хто ти? Скажи нарешті, бо я ж тебе не бачу…

– Багряний Янгол я – от хто.

– Багряний… це як?

– Бачиш сніг?

– Це такий холодний?..

– Так, і сніг цей білий. А бачиш голочки на вінках?

– Це ті, що пальці мамі колють?

– Так-так. Отож голки зелені. А оті штучні квіточки на вінках бачиш?

– Так, бачу.

– Отож квітки ці багряні. Або червоні – то вже кому як подобається.

– Зрозуміло… А ти і справді Багряний чи тільки так кажеш?

– Справді Багряний. Хіба ти мене не пам’ятаєш?

– Ні.

– Зовсім-зовсім?

– Кажу ж, що не пам’ятаю.

– А золоту сфіру Даат? А смарагдову сфіру Нецах? А блискуче вістря нескінченного «леза Оккама»? А берег Озера Непролитих Сліз?..

– Не пам’ятаю… Нічого цього не пам’ятаю.

– Ну, то й добре! Отже, ти остаточно підготувався до втілення в матеріальний світ і до виконання покладеної на тебе місії.

– Якої ще місії?..

– Насправді на кожного народженого в матеріальному світі покладене те чи інше завдання. От тільки не всі про нього згадують, коли настає час! Переважна більшість або забуває, або зраджує справжнє своє призначення.

– А в чому полягає моє призначення?

– Коли настане час – згадаєш.

– Ти певен?

– Авжеж. Тобі нагадають про це.

– А чому не зараз?..

– Бо для початку треба народитися. Тож іди до матусі, дозрівай…

Він хотів іще про щось спитати. Проте несподівано отримавши від невидимої руки м’якого стусана в потилицю, прожогом полетів уперед, влетів головою в зігнуту жіночу спину… І в ту ж саму мить розслаблювальна червоно-чорна пітьма огорнула його. Одразу зробилося так затишно, так добре!.. Лежати б тут і лежати цілу вічність, згорнувшись калачиком!..

Шкода, що ця вічність закінчиться через дев’ять днів. Хоча… Хто це сказав?! Це ж треба – забув!!! От щойно знав і вже забув.

Ну й нехай…

Будинок по вул. Хорива, № 2, Київ, 26 грудня 1962 року

– Агато…

– Ой! Тітко Тая, це ви?

– Я, хто ж іще!

– Не звертайте уваги. У мене через вагітність щось таке з очима коїться… Куряча сліпота чи щось на кшталт неї. Зазвичай зима як зима, але саме цього року якщо погане освітлення, то я геть нічого не бачу.

– А ти лікарці казала?

– Авжеж.

– Ну і?..

– Саме лікарка про курячу сліпоту і сказала. Мовляв, дитинці зараз потрібні всякі речовини для її організму, отож плід на себе щось та й відтягує – від того зір матері