Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

– Зрозуміло. Послухай… давай-но зайдемо до нас на хвилинку, бо навіщо в парадному розмовляти? Тут і холодно, і темно.

– Ой, тітко Тая, мені б додому! Раптом Андрійко з роботи повернеться…

– Тільки на хвилинку! Бо я на свого Аристарха теж чекаю, проте доки він не повернувся, можемо поговорити.

– Ну-у-у… Гаразд.

Підхопивши Гатю під лівий лікоть, Таїсія Іполитівна потягла її в свою квартиру, допомогла скинути пальто і теплу шаль, завела в кімнату.

– Ну от, тепер розповідай, де ходила щойно? Де ти була? Бачу, що очі у тебе заплакані. З чого б це?

– Де була?.. – Агата мимоволі знітилася. – А що, власне…

– У тебе куряча сліпота, сама сказала. Окрім того, чоловік твій зараз із роботи має вертатися. І батько також. А ти десь вештаєшся. То де саме?

В кімнаті зависла незручна пауза, яку порушувало тільки цокотіння будильника на комоді. Нарешті Таїсії набридло чекати:

– Ну, і довго ти в мовчанку гратимеш?

– Тітко Тая!

– Що?

– На цвинтар я їздила, – нарешті через силу вичавила Агата.

– На цвинтар?! Отакої…

– Сьогодні матусин день народження, отож доки всі на роботі, я до неї на Байкове кладовище і мотнулася.

– Ох ти ж і дурненька! – сплеснула руками Таїсія Іполитівна.

– Чому?

– Не сердься, але ж там, на кладовищі, із тобою що завгодно могло статися. Ну, сама лише подумай: грудень, морозно, під снігом десь наст, а десь і льодок… А якби впала і забилася – хто б тобі допоміг піднятися, хто б тебе підтримав?! У твоєму нинішньому стані…

– Але ж там моя матусенька люба!!! Тітко Тая, там моя мамуня лежить в землі одна, їй холодно, сумно й самотньо. У неї ж день народження сьогодні, отож я і прийшла, щоб матінка моя люба не сумувала…

Агата теревенила собі й теревенила далі, що ж до Таїсії Іполитівни, то вона продовжувала спостерігати за цією молоденькою дурепкою з невимовним щемливим жалем. «Там моя мамуня… їй холодно, сумно й самотньо». Дівчинко, дівчинко!.. Ти сама невдовзі матусею станеш, тобі треба думати про майбутнє дитинча, а не про померлу матір. Уперед дивитися, а не назад!..

Хоча, з іншого боку, саме Агату зрозуміти можна. Дівчинка опинилася в кепському становищі: ще кілька років тому у неї були живі дідусь та бабуся, ще півроку тому – її матір. Раніше в разі чого вона могла отримати допомогу від рідних жінок – а тепер сердезі на кого розраховувати?! На батька й на чоловіка, такого ж молодого й недосвідченого, як і вона сама?! Але ж це не та допомога, не та… Отож і розгубилася. Тому й кинулась на цвинтар до материної могилки наприкінці грудня. Дурепка…

– От що я тобі скажу, – нарешті мовила Таїсія Іполитівна. – Я розумію, до чого тобі зараз кепсько, але ж дурниці робити теж не годиться.

– Тітко Тая!..

– Не переривай, дай договорити.

– Гаразд.

– Отже, май на увазі, дівчинко… Це нічого, що я тебе дівчинкою називаю? Це тебе не ображає, сподіваюсь?

– Ні-ні, що ви!

– От і добре. Отож запам’ятай, дівчинко: ми з моїм чоловіком, дядьком Аристархом, Каніболоцькі, Стригунці, Давлетови – ми всі старі, ще довоєнні сусіди. Ми всі знайомі давно-давно, ми разом через таке пройшли, що твої прикрощі порівняно з усім цим – пху, й нема!.. Повір, дівчинко: я розумію, що таке без підтримки опинитися, і всі інші також це розуміють. Отож у разі потреби, коли тобі вкотре кепсько зробиться чи коли необхідна буде хоч яка допомога – сміливо звертайся до всіх нас! Ми з Аристархом моїм чим зможемо, тим тобі допоможемо, а також Каніболоцькі, Стригунці, Давлетови – всі старі довоєнні сусіди. Бо і дід твій Арон Маркович нам усім багато добра зробив, і бабуся твоя Юдіф Бенціонівна, і мама від нього не відставали. То нехай їм усім буде царство небесне й земля пухом… але ти не до мертвих по допомогу біжи, а до живих! Гаразд?

– Гаразд, тітко Тая! – Агата усміхнулася вперше за час їхньої розмови. Як раптом запитала стурбованим тоном: – Послухайте… а ви можете навчити мене робити такі самі смачнющі баклажани по-грецьки, які самі робите?! Бо якщо відверто… я вам так заздрю через це!..

– Ну звісно ж, дівчинко! Навчу, авжеж. Тільки вже не сезон нині, то наступного року дочекатись доведеться.

– Ой, тітко Тая, спасибі вам величезне!!! – від напливу почуттів Гатя кинулася сусідці на шию та палко обійняла.

– Нема за що… Ну гаразд, гаразд! Годі обійматися, біжи додому. Здається, невдовзі твій Андрій має з роботи прийти. Він далеко працює?

– Так, досить далеко – на заводі штампів і прес-форм.

– Ну, то йди додому, чоловіка з роботи зустрічай.

– Так-так, гаразд. Дякую за все! – пролунало вже від дверей.

1963 Візити Багряного Янгола

Пологовий будинок № 2, Київ, початок січня 1963 року

От чому одним у житті щастить, а іншим – навпаки?!

Медсестра Стелла належала до категорії людей, яких переслідувало ну просто фатальне невезіння! Наприклад, ще два роки тому у неї було все, про що тільки можна мріяти: хороша робота, турботливий чоловік, невеличкий приватний будиночок і головне – зрозуміла перспектива на осяжне майбутнє. Молода жінка твердо знала, що за три місяці народить дитину, за п’ять років вони переїдуть до нової квартири, яку обіцяли виділити сімейству Чукашкіних за місцем роботи Віленора Мартиновича (а це був, між іншим, Київський шкірзавод, у просторіччі – «Шкірянка»). І все у них буде чудово настільки, наскільки загалом можливо.

Всю цю радісну перспективу перекреслив триклятий понеділок – 13 березня 1961 року. Поїхавши з жіночої консультації на роботу за черговою довідкою, Стелла потрапила, сама того не бажаючи, під селевий потік, що зійшов з Бабиного Яру на Куренівку. Їй пощастило вижити (хоча щастя тут виявилося обмаль) завдяки випадковості: постовий регулювальник ґречно запросив її до своєї «будки на курячій ніжці», що нависала над перехрестям спуску з Новоокружної вулиці та Фрунзе. Від удару стіни багнюки будку регулювальника розвернуло, шибки повибивало – однак на «курячій ніжці» вона утрималась. Водночас потоком Стеллу не змило донизу, а лише притиснуло до пульта. Оскільки міліціонер-регулювальник повимикав усі пульти, це дозволило молодичці уникнути ураження електрострумом.

Проте вагітність зірвалася, плід урятувати не вдалося. Точіше навіть не простий плід, а подвійний: коли лікарі вивели жінку з критичного стану – повідомили, що вона носила під