BooksUkraine.com » Сучасна проза » Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

116
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: Сучасна проза / Публіцистика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 69 70 71 ... 138
Перейти на сторінку:
Заремба, у якого підростали дочки Кася й Евка, які стали альпіністками-любительками й розбилися десь на Кавказі років десять тому… В свою чергу, саме той молодий письменник Спартак Сивак і був чи то нареченим, чи то просто коханцем молодшої дочки тромбоніста – Евки Заремби!

Отут і з’ясувалася третя за ліком дивовижа: хоча цей хлопець і був, як-то кажуть, письмаком «широко відомим у вузьких колах» – тим не менш, він вже спромігся створити загадковий романчик, котрий не залишав байдужим нікого з читачів! Романчик цей був виданий мізерним накладом у 150 примірників, однак попри очевидну сміховинність такого «успіху», буквально кілька місяців тому – у травні 1997 року – його прийняли до лав української Спілки письменників! Причому не в три етапи протягом багатьох років, як приймали усіх, а за скороченою процедурою в один етап – одразу ж на засіданні Президії НСПУ. Таке везіння не могло не дивувати, бо наскільки вдалося з’ясувати, він народився й виріс у сім’ї, навіть віддалено не причетній до мистецького середовища…

Ясна річ, Ірма Сєдова мала примірник «Апокаліпсису по-київськи», тому Всеволод Тихомирович привіз цю непоказову на вигляд брошурку з собою в Москву для прочитання сестрою. При цьому зауважив:

– А чи знаєш ти, що в Куренівській трагедії, яка є головною темою цього опусу, постраждав один з наших дитбудинківців?!

– Цікаво, хто ж саме?

– Мишка Дубягу пам’ятаєш? Він був старшим від нас…

– Припустимо, пам’ятаю. І що ж з ним сталося?

– Не з ним, а з його сім’єю.

Далі Всеволод Тихомирович коротко розповів історію колишнього товриша, наприкінці додавши:

– Мишко від того всього збожеволів і помер у київській психлікарні імені Павлова три роки тому.

– І що, це все описано тут?.. – вона з недовірою поглянула на брошурку, яку брат міцно стискав обома руками.

– Ні, знаєш… Хоч я читав дуже уважно, та нічого схожого не знайшов.

– А як же тоді?..

– Зате цей письмак стверджує, нібито вгадав деяких інших героїв. Саме так: вгадав, а не вигадав!.. Цікаво, правда ж?

– Кого саме він вигадав?!

– Трьох євреїв, розстріляних у Бабиному Яру в сорок першому році.

– Не може того бути!

– А ти спершу почитай, а потім кажи…

Отож саме зараз Рита Тихомирівна і завершила читання привезеної братом паскудної книженції. І якщо судити за її серйозним, вкрай стурбованим обличчям, романчик таки справив на неї належне враження.

– То що скажеш про всю цю історію? – запитав Всеволод Тихомирович після обміну першими незначущими фразами.

– Скажу, що цей Спартак Сивак є великим містифікатором. А наша Ірма все ж таки безбожно розпатякалася.

Рита Тихомирівна зробила пару кроків назад у кімнату, поклала на підвіконня ксерокопію оповідання «Ніхто не забутий» та книжечку «Апокаліпсис по-київськи», потім повернулася на балкон.

– Але ж до чого майстерно написано!..

– Написано і справді майстерно, не заперечую.

– А ще врахуй, що він збирав відомості про Куренівську трагедію із самого дитинства! І вгадав трьох розстріляних у Бабиному Яру!..

– А оце вже брехня повна, – Рита Тихомирівна підібгала губи.

– То ти не віриш?! Я вірно зрозумів?..

– Послухай мене, Сєвко… Добре послухай, – суворо мовила сестра. – Я знаю, для чого все це писалося. Як романчик цей, так і оповіданнячко.

– І для чого ж?..

– Щоб звести наклеп на радянську владу – от для чого.

– Що-о-о?!

Всеволод Тихомирович відмовлявся вірити власним вухам.

– Те, що чуєш.

– І це ти кажеш про наклеп?! Після того як цей негідник Лук’ян Мефодійович!.. Після того як він кинув напризволяще сім’ю свого давнього товариша?! Та він же проміняв нас на ті блага, які мав на повоєнній посаді!..

– Калащук і справді вчинив негідно. Але ж коли наша мама померла, хто нас врятував, га?! От скажи – хто?!

– І хто ж?..

– Радянська влада – от хто! Радянська влада нам з тобою померти не дала! Нас же у дитбудинку виростили державним коштом!..

– Ну так, добра влада: спочатку партизани нізащо знищили нашого тата, а після цей паскудник Лук’ян Мефодійович відштовхнув нас із мамою. Добра влада виховала «добрих» людей, нічого не скажеш!

– А наші товариші по дитбудинку?! А наші чудові, самовіддані вихователі, які віддавали весь свій педагогічний талант…

– А Єрохіна пам’ятаєш?! Історика Єрохіна, – Всеволод Тихомирович криво посміхнувся. – Невже ти і його в чудові педагоги записати готова?

– Всюди є своя мерзота, – пересмикнула вона плечима. – Разом з тим, у цього письменника Сивака я бачу одне лише прагнення: показати всю нашу радянську минувшину виключно в негативному забарвленні. Тобто без жодного позитиву – хоча позитив у ті роки був, поза всяким сумнівом.

– Але ж!..

– А тому, братику, я зроблю все від мене залежне, щоб після другої книжки Аристарха Зубова ніхто з цього дуету в нашому «МосЕкспо» більш ніколи не друкувався. Ні Сивак, ані Олежченко.

– А Олежченка цього за що ж? – здивувався Всеволод Тихомирович.

– За компанію, Сєвко, його виключно за компанію, – кивнула Рита Тихомирівна. – Бо якщо він сплутався з Сиваком, із цим наклепником, отже, такий самий брехун, як і він… як той же Сивак.

– То ти вважаєш?..

– Так, вважаю, – тепер Рита Тихомирівна мала вигляд вкрай серйозний, навіть якийсь урочистий. – Окрім марнославства, нічого цьому Спартакові не треба. Й ніяких особливих талантів він за душею не має.

– Але ж ти щойно…

– Сєвко, я можу лише повторити: Спартак Сивак в нашому «МосЕкспо» більше не друкуватиметься! Ніколи й ні за яких умов!.. Повір, якби я могла вплинути на відмову нашого видавництва вже від другої «цеглини» Аристарха Зубова – то неодмінно вплинула б, а так… Я просто мушу його зупинити! Бо якщо не я – тоді хто?.. І я його зупиню, повір вже мені. Отак!..

Центральна виборча комісія України, пл. Лесі Українки, № 1, Київ, жовтень 1997 року

Познайомилися вони абсолютно випадково. Принаймні Спартак жодним чином не планував налагоджувати більш-менш сталого контакту з настільки видатною персоною. Просто так сталося… І причина полягала в явному або ж удаваному дефіциті машинописного паперу в прес-службі ЦВК.

Загалом-то, нічого дивного тут не було: в жодному органі влади прес-підрозділ не перебував у пріоритеті, а тому забезпечувався необхідними матеріалами аж ніяк не першочергово, а за залишковим принципом. Тому і заощаджували, як і на чому тільки могли заощадити…

Зокрема, дівчата з прес-служби Центрвиборчкому вдавалися до певних хитрощів: поки пан Рябець[75] щось там розповідав присутнім, у передпокій конференц-зали виносився й викладався на столик невеличкий стос прес-релізів. Штук 10–15, не більше. Природно, дуже важко було вловити момент, коли роздрукована інформація виносилася в передпокій, водночас не відволікаючись від самого брифінгу. Це вдавалося

1 ... 69 70 71 ... 138
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"