Читати книгу - "Повернення короля"

місцевість, гобіти озирнулись і побачили великий чорний силует на зубчастій стіні, а потім вже пірнули в западину між високих кам’яних стін, яка прямовисно збігала вниз і провадила до морґульської дороги. Врешті вони дійшли до того місця, де сходились обидва шляхи. Орків ніде не було видно, ніхто не відповів на назґулове волання, проте друзі знали, що ця тиша не триватиме довго. Гонитва за ними могла розпочатися будь-якої миті.

– Це неправильно, Семе, – озвався Фродо. – Якби ми були справжні орки, то бігли би до Вежі, а не тікали б геть. Нам треба якось зійти з цієї дороги.

– Але це неможливо, – відповів Сем. – Хіба якщо в нас виростуть крила…

* * *

Східну гряду Ефель-Дуату утворювали стрімкі скелі й урвища, які спадали в чорне провалля між нею та внутрішнім пасмом гір. Недалеко від того місця, де сходилися шляхи, після ще одного крутого підйому через прірву перекинувся хисткий кам’яний міст, яким дорога бігла аж до горбистих схилів і полонин Морґаю. Фродо та Сем у розпачі промчали через міст на одному диханні, проте, щойно добігли до його протилежного кінця, знову почули крики і зрозуміли, що облава почалася. Далеко позаду й уже високо на схилі гір бовваніла Вежа Кіріт-Унґолу, а її камені тьмяно поблискували. Несподівано знову бамкнув її хрипкий дзвін, а потім зайшовся оглушливим боєм. Заграли ріжки. За мостом пролунали крики у відповідь. Глибоко в темному проваллі, відрізані від пригаслого світла Ородруїну, Фродо та Сем нічого не бачили попереду, проте чули тупіт узутих у залізо ніг, а на дорозі швидко цокотіли копита.

– Хутко, Семе! Перелазьмо! – скрикнув Фродо.

Вони видерлися на невисокий парапет мосту. На щастя, схили Морґаю вже піднялися настільки, що були майже на одному рівні з дорогою, тому гобітам не довелося стрибати в жахливу порожнечу, та все одно було надто темно, щоби вгадати, чи довго доведеться падати.

– Ну, я стрибаю, пане Фродо, – сказав Сем. – Бувай!

І він скочив. Фродо стрибнув за ним. Та щойно вони впали, по мосту вихором промчали вершники, а за ними навздогін побрязкотіли, біжучи, орківські ноги. Сем розсміявся б, якби йому стало сміливості. Гобіти боялися, що під час падіння розіб’ються об невидимі скелі, а натомість, пролетівши з двадцять п’ядей, із хрускотом гупнули туди, куди найменше сподівались, – у кошлаті колючі чагарники. Там Сем і завмер, крадькома облизуючи подряпану руку.

Лише коли цілком затих відгомін метушливих копит і ніг, він наважився прошепотіти.

– Хай мені грець, пане Фродо, я не знав, що в Мордорі щось може рости! Проте якби і знав, то саме таких рослин і чекав би тут. Ці колючки, певно, з півліктя завдовжки, якщо вірити відчуттям: вони проштрикнули геть усе, що на мені є. Ліпше би я начепив на себе кольчугу!

– Орківська кольчуга не захистить од цих шипів, – озвався Фродо. – І зі шкіряної куртки користі теж мало…

* * *

Гобітам довелося добряче пововтузитись, аби вибратися з чагарників. Шипи та колючки були товсті, як дроти, й чіпкі, як лапи. Тож вони подерли свої плащі на шмаття, перш ніж вивільнилися.

– Ну, тепер ми підемо донизу, Семе, – прошепотів Фродо. – Швидко спустимось у долину, а потому якомога швидше повернемо на північ.

У зовнішньому світі невдовзі мав настати день, і високо-високо понад пітьмою Мордору над східним краєм Середзем’я вже викочувалося Сонце: проте тут було темно, як уночі. Гора лише диміла, її вогні вичахли. Відблиски на скелях позгасали. Східний вітер, який дмухав, відколи мандрівники покинули Ітілієн, здавалося, геть ущух. Гобіти повільно та болісно продиралися донизу, намацуючи шлях руками, перечіплюючись, лавіруючи серед каміння, шипів і мертвої деревини у сліпій пітьмі, все вниз і вниз, доки вже не могли ступити і кроку.

Тому невдовзі спинились і посідали поряд, спершись спинами на якусь брилу. Обоє добряче спітніли.

– Якби сам Шаґрат подав мені зараз склянку води, то я потиснув би йому руку, – сказав Сем.

– Не кажи такого! – попрохав Фродо. – Від цього тільки гірше.

І він простягнувся на землі, сонний та стомлений, і трохи помовчав. Нарешті, доклавши чималих зусиль, знову підвівся. На свій великий подив, Фродо виявив, що Сем спить.

– Прокинься, Семе! – сказав Фродо. – Ну ж бо! Час спускатися далі.

Сем миттю зіп’явся на ноги.

– Але ж я ніколи… – відказав. – Напевно, я просто провалився у сон. Я вже давненько нормально не спав, пане Фродо, і мої очі заплющилися самі собою.

* * *

Тепер Фродо йшов попереду, прямуючи якомога точніше на північ поміж каміння та брил, які густо вкривали дно чималої ущелини. Аж раптом він знову спинився.

– Усе марно, Семе, – мовив. – Я не впораюся. Тобто з цією кольчугою. Не в такому стані, в якому я тепер є. Навіть моя мітрилова сорочка здавалася важкою, коли я був утомлений. А ця значно важча. І яка з неї користь? Ми ж не збираємося перемагати у бою.

– Та, можливо, нам таки доведеться битися, – заперечив Сем. – До того ж не слід забувати про ножі та пущені навмання стріли. Ну, і Ґолум іще не загинув. Мені нестерпна сама думка про те, що від підступного удару з темряви тебе захищатиме тільки шкіряна туніка.

– Послухай-но, Семе, любий хлопче, – наполіг Фродо – я стомлений, виснажений, у мене не зосталося надії. Та я мушу йти далі, мушу спробувати добутися до Гори – бодай і з останніх сил. Досить із мене й Персня. Ця додаткова вага вбиває мене. Я мушу йти. Проте не думай, що я невдячний. Мені серце крається, коли уявляю, скільки брудної роботи тобі довелося виконати, щоби розшукати все це для мене серед мертвих орків.

– Не згадуй про це, пане Фродо. А бодай йому! Я поніс би тебе на спині, якби міг. Що ж, позбудься її!

І Фродо скинув плащ, зняв орківську кольчугу і пожбурив її геть. Він ледь тремтів.

– Що мені й справді потрібне, то це щось тепле, – сказав він. – Або надворі похолоднішало, або я застудився.

– Можеш накинути мій плащ, пане Фродо, – відказав Сем.

А тоді розв’язав свою торбину і вийняв звідти ельфійський плащ.

– Як щодо цього, пане Фродо? Загорнися в орківське шмаття, потому застебни пояс. А це накинь зверху. Він не вельми схожий на орківський, зате зігріє тебе та й од небезпек убереже краще, ніж будь-що інше. Його ж зробила Володарка…

Фродо взяв плащ і застебнув брошку.

– Так ліпше! – сказав він. – Мені й справді полегшало. І я можу йти далі. Та ця сліпа темрява, здається, вже закрадається мені в саме серце.