BooksUkraine.com » Сучасна проза » Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш 📚 - Українською

Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

44
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Нехай мене звуть Ґантенбайн" автора Макс Фріш. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 69 70 71 ... 95
Перейти на сторінку:
незграбний, схожий на спортсмена чоловік, якого, зрештою, одразу можна назвати блондином, дарма що він, власне, має довершену лисину, яка, проте, не видається місцем, де випало волосся, а належить до його чоловічого обличчя не меншою мірою, ніж підборіддя і чоло; в нього гарна голова, голова, що могла б належати і росіянину, тверда голова, не голова, а куля, своєрідна голова, але він украй неохоче стає перед дзеркалом, бо не розуміє, що знаходять у ньому жінки; Свобода в смокінгу чарівливий, він знає про це, а до того ж добрий танцюрист, чоловік, що здебільшого пріє й ніколи не мерзне, здатний багато випити й не п’яніти, не бешкетує, хіба як трапляються тригодинні напади гніву, загалом небалакучий, курить люльку, в товаристві спокійний і часто сміється, без окулярів, певне, що добрий куховар, меланхолік, ведмідь, важкий, але проворний, незграбний тільки тоді, коли потрібно (надто в присутності Лілі) не показувати свою силу. Ліля боїться його, хоча він ніколи не бив її... Припустімо, Свобода саме такий, тоді можна спробувати вгадати, як він зі свого боку уявляє собі того Ендерліна: худий і миршавий інтелектуал, не те що з курячими грудьми, але миршавий. Не ведмідь. Радше птах. Не чех. Радше іспанського або французького типу, можливо, італієць, хай там як, брюнет (що не відповідає дійсності) з тонким гачкуватим носом (що теж не відповідає дійсності) під класичним прямокутним низьким чолом, яке часто можна побачити в народів Середземномор’я. Щоправда, прізвище видається німецьким, але тут Свобода не дає себе одурити ні на мить: він знає німецький тип. Немає голови як кулі. Він розуміє. Невеличка голова з завжди дивовижними знаннями в усіх сферах, і саме цим цікава. Можливо, йому властиві гомосексуальні потяги, тож Свобода на вулиці не розгадав би його, можливо, має собаку. Не піжон, але доглянутий і, безперечно, ніколи не має чорних нігтів. Не має й ластовиння. Брюнет, тип, у якого ніколи не буде лисини, тут можна не сумніватися. Неспортивний, зате дотепний. Цілком може бути, що він приваблює жінок саме тим, що має певні труднощі. Таке цілком може бути. Але не конче повинно бути. Хай там як, він інтелектуал і гостро усвідомлює свою сутність. Попідруч із Лілею він ходить, мов юнак. Баскський берет. У всякому разі він молодший, це безперечно, і освіченіший за Свободу. Не куховар. І безпорадний, коли згоріла розетка, не здатний до ручної роботи. Ліля не боїться його. Він безперечно читає сімома мовами, починаючи від грецької. В плавках він блідий, мов стіна, але не жіночний і все-таки брюнет. І дотепний у будь-якій життєвій ситуації. Оповідач із нього не дуже добрий, зате дотепності не бракує. В ліжку поводиться, мов у французькому фільмі. Політичні погляди? Можливо, наполовину лівий. Коли Ліля знімає з нього окуляри в стилі Корбюзьє, видно м’яке, але худе обличчя. Не пияк. Не колос. Не кволий: несе її валізу, дарма що сам не більший від неї. Не танцюрист. Що причаровує в ньому Лілю, він, звичайно, не знає, а запитувати було б неподобством... Просто тип. Не чеський. Це мало колись статися. Брюнет. Романтик. Тореро, звинний і великоокий, тип, що його Свобода віддавна, навіть якщо досі лише жартома, вважав за небезпечний, брюнет із пташиним личком, і чорне волосся жужмиться не тільки на голові, а й на ногах...

Я розчарую Свободу!

Коли я запитую Лілю, як він тоді поводився, вона мовчить. Так чи так, а Свобода програв її, і надалі його поведінка вже не відіграє для неї ніякої ролі. Не хоче вона, щоб і я переймався нею. Нехай він поводиться відтепер, як хоче...

Я бачу багато можливостей:

Свобода ввігнався своїм автомобілем у дерево.

Або:

Свобода стає великодушним. Він сподівається на силу часу, що завжди діє проти кохання, отже, проти нас. Іноді він п’є, поки ми здійснюємо невеличку подорож у просторі його товариської великодушності. Коли він тверезий, то забороняє собі всякі атавістичні почуття. Це не злоба, що він тепер буває вдома більше, ніж давніше; інколи він уже спить, коли Ліля приходить додому, або вдає, ніби спить. А потім раптом знову п’є, чого не витримують його нирки, але тут Ліля нічого не може вдіяти, і він знає про це. Її піклування про його нирки — єдине, що він забороняє собі. Він не наполягає на розв’язку ситуації. Він розуміє життя. Він чекає. Так триває три місяці, півроку. Він люб’язний тією мірою, якою цього бажає Ліля, й Ліля шанує його. Небезпека, що Ліля стане йому байдужа, виникає тільки іноді; розумієте, її щастя зі мною має свої коливання, Свобода, звичайно, помічає їх, і, хоч і для Свободи в повсякденному житті має значення, чи Ліля зі співом на вустах, а чи з кам’яним обличчям походжає по спільному хатньому простору, він уже не переймається цим і не виявляє співчуття, яке нагадувало б про кохання. Так триває рік. Приголомшений своїм відкриттям, що немає жодної людини, без якої не можна було б жити, він щоразу показує їй, що може жити й без неї, проте не живе. Він звик до своєї великодушності. Він не тисне на неї спільними планами, а чекає. Чого? Ліля щаслива, і ніщо не спонукає її міняти свою долю. Вона, як уже сказано, поважає Свободу більше, ніж будь-якої іншої пори. Завдяки його великодушності. Звичайно, отак він і втрачає її...

Або:

Свобода (після безглуздої ночі, коли він розбив об камін склянку від віскі, й після тижня немилосердних розмов, які нічого не змінили в ситуації) обирає собі свободу в нічних клубах. Він танцює. Він нудиться, але танцює. Він ходить до басейну, де аж кишить жінками та дівчатами, які, якщо він вважає Лілю лише за жінку, цілком могли б замінити її, якби він ненастанно не думав про неї. Він плаває, мов Тарзан, потім стоїть де-небудь і споглядає — дебелий широкоплечий чоловік, що вперся руками в боки. Він грає в м’яча з дитиною однієї дами в бікіні, щоб наблизитися до неї, — і лишається коло м’яча з її дитиною. Він купує собі відкритий автомобіль, завжди готовий до автостопу, але поряд сидять здебільшого хлопчиська, одного разу дві дівчини, які, щоправда, розмовляли мовою, якої Свобода не розумів, тож він тільки затинався. Він ходив на кожен вернісаж і не позбавив себе нагоди привезти додому молоденьку дівчину-фотографа. Він спробував закохатися в неї, щоб створити противагу — якщо не щастя, то бодай ревнощів. Наче Ліля тепер могла ревнувати! Він дивився на жіночі вуста,

1 ... 69 70 71 ... 95
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"