Читати книгу - "Дитя песиголовців"

— Ти навіть не уявляєш, у що влізла, Баумгертнер. Штоц допомагав мені.

Не слухай його, казала собі Марта, не слухай, не слухай! Зосередься на погляді. Давай, розберися для початку, де ви.

Вона сильно замружила повіки, потім розслабила. Крізь пов’язку пробивалося біле, мертвенне світло.

До якого примішувався інший відтінок — ядучо-зелений, із карміновими прожилками.

Кістки, згадала Марта. Навіщо йому пакет із порошком із драконових кісток? Думай, це важливо! Це — ключ до всього!

— Штоц урятував мене, — сказав Яромир. — Більше того — він зрозумів мене! Єдиний тут — зрозумів, хто я такий і чого хочу. Потім він пояснював, що помітив мене ще на площі. Тоді — під час знущання над нашими воїнами.

— То ти!.. — здогадалася Марта. — Ти прийшов з того боку лісу, з-за ріки! Щоб урятувати їх?

— Щоб звільнити, — уточнив Яромир. — А потім помститися — за них і за всіх, кого ви знищили.

Думай, казала вона собі, думай: на що пускають порошок? Трунок для щурів? Він збирається кинути його до міської каналізації? Розпилити над містом? Але навіщо він приніс його до школи? Якось протягнув крізь рамку, не засвітився… І чому саме сьогодні?

— Це так логічно, — зауважила вона. — Так по-чоловічому. Кому ти зібрався мститися? Пану Цешлінському? Молодшоклашкам? Мені? Бену? Ніці? Так, звісно, це ми були там, у вас, за рікою — хто ж іще!

— Ви не були, — сказав він із посмішкою. — Але ти носиш ці сережки. Чи, може, тебе змусили їх вдягнути? І живеш ти на гроші, які твій батько заробив за те, що стріляв по наших будинках. А ти ж — покручка. Ти наполовину наша. І що? Що ти відчувала, коли там, на площі, їх перетворювали на тварин? Ти хоч розумієш, що саме ви, упирі, з усіма нами робите — і там, і тут?! Розумієш?!

Він підійшов і зірвав з неї пов’язку — і Марті перехопило подих від полегшення й подиву. Це був спортзал, опечатаний після пожежі спортзал, от звідки взявся запах гару!..

Вона сиділа на матах, прив’язана до одного зі стовпчиків, на яких розтягували волейбольну сітку. Руки перехоплені за спиною — і намертво, хрін розв’яжеш. Ноги теж, на кісточках.

Яромир стояв над нею і розглядав із презирливою цікавістю, наче чудернацьку тваринку.

— Скажи, Баумгертнер, ти колись бачила тих, кого засвистало Солов’їною піснею? Впізнати їх нереально: заростають шерстю з ніг до голови, обличчя не розгледіти. І шерсть не зріжеш, навіть у мертвих вона продовжує рости. Через це й помирають — шерсть забиває горлянку й ніздрі, вростає в очі… Люди просто задихаються. Якщо раніше не божеволіють від болю. Вони ж намагаються вирвати її, цю шерсть, а нігті в них стають довгими й гострими — по суті, перетворюються на пазурі… — Він посміхнувся: — Це дуже зручно. Уявляєш: були люди, а стали потвори, виродки. Таких не шкода. З такими можна робити що завгодно.

— Не розумію, до чого тут…

— А ще бувають фаряонки, — перебив він її. — Їх ваші засівають просто в річки, з гвинтокрилів. Більшість гине ще личинками, але ті, що виживають, рано чи пізно пробираються до міст і гніздяться в каналізації. Обирають найзручніше місце — таке, щоб голос по трубах розходився якнайкраще — і починають заманювати. Обіцяють славу, багатство, велич — і не тобі одному, а твоїм друзям, родичам, всім своїм. Взамін вимагають дещицю, дрібничку: пролити кров когось із чужих. Зауваж — навіть вбивати не потрібно, просто пустити кров. А знаєш, що найкумедніше? Чомусь ніхто на цю деталь уваги не звертає, зазвичай саме вбивають. Я бачив одну таку, наші врешті-решт знайшли її гніздо, довелося розбирати бруківку й випилювати шматок труби. Та потвора була схожа на спрута: відростила мацаки, протягнула в кожен із тунелів, щоб зручніше було жерти підношення. Тільки мацаки в неї закінчувалися не крючками чи ссальцями — маленькими одноокими головами.

— Так-так, звісно, саме ми з Нікою її й запустили, от цими самими руками…

— Її було складно вбити, — сказав Яромир. — Голови відростали. І навіть коли ми їх відрубували, вони продовжували говорити. Уяви: лежать, як підгнилі яблука, і обіцяють, обіцяють… І ти зрештою починаєш думати, що вони не брешуть, не можуть так переконливо брехати. А потім… потім ти дивишся на містечко — на те, у що вони його перетворили. На тих, хто в ньому залишився. На людей із вивернутими назад стопами, із залізними зубами, з очима, які зрослися в одне вузьке, схоже на другу пащеку око. Знаєш — тоді відпускає.

Він відвернувся й присів над невеличкою пластиковою коробкою із перегородками. Одна з бічних секцій була заповнена різнокольоровими дротами, вони лежали, згорнуті в кільця, наче крихітні змії. Поряд стояв знайомий Марті пакет.

Яромир витягнув із кишені пляшечку з прозорою рідиною, вдягнув гумові рукавички. Зачерпнув із пакета жменю порошку й акуратно почав сипати в шийку.

— Головне — зрозуміти, що це сучасна війна, — сказав Яромир. — Інші закони, інші цілі, зовсім інше озброєння. Це раніше були кремінні наконечники, мечі й кулемети. Вчорашній день!

Він підняв пляшечку, покалатав, дивлячись на просвіт. За вікнами — там, під самою стелею, шурхотів дощ, і в спортзалі було темно, але Марта все одно побачила, як каламутнішає вода. Наче в неї плеснули чорнил — отруйно-зелених чорнил.

— Тепер ніхто не вбиватиме тебе власними руками. Принаймні — поки ти схожий на людину. Потім — простіше. Чудовиськ треба знищувати, це ж усі знають, з цим не сперечатимуться. І ніхто з тридев’ятих не захоче втручатися.

Він поставив пляшечку на коробку, в кутову секцію. Витягнув дві трубочки, надягнув кришку з отворами на шийку, вставив трубочки.

— Знаєш, що найстрашніше, Баумгертнер? У певний момент тобі цього хочеться. Хочеться стати чудовиськом. — Він обернувся і подивився на Марту. Наче переконувався, чи розуміє вона. — У чудовиськ, — сказав Яромир, — є нюх. Їм простіше харчуватися, виживати, йти по сліду. А ще в них є зуби й ікла — і це, взагалі-то, головне. Чудовиськам, Баумгертнер, простіше вбивати. А якщо ти бачив тих, кого рвали на шмаття елітні баюни, якщо стояв над могилою, в яку зсипали те, що лишилося від твоїх друзів після нальоту «семарглів»…

Він відвернувся й дістав ще одну пляшечку. Марта помітила, що безіменний палець на лівій руці в нього трошки тремтить.

Вона посовалася, влаштовуючись зручніше, але в результаті тільки з’їхала набік. Голосно й роздратовано здмухнула з лоба прядку. Яромир, на щастя, навіть не обернувся.

— Ось це, — повторив він, — найстрашніше. Ти кажеш собі: я стану чудовиськом, тому що з цими по-іншому не справлюся. І вже мрієш не про те, щоб відновити справедливість, — про те, щоб ці заплатили