Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

Отже, літній прелат, який того ранку — чотирнадцятого травня — вирушив у кареті до вілли Саліна, був людиною доброю, але встиг уже позбутися своїх колишніх ілюзій; до своєї пастви він здавна ставився з презирством, часто незаслуженим, і саме воно зумовлювало його різку і сувору манеру поведінки, яка дедалі глибше затягувала його у трясовину зневіреності в людях.

Як уже говорилось, сестри Саліна були глибоко ображені цим оглядом, який загрожував їхній каплиці. Проте в душі вони по-дитячому, чи то по-жіночому, раділи, що один із князів церкви на власні очі побачить розкіш будинку Салін, яку вони простодушно вважали вічною, і вже уявляли, як він походжатиме салонами, немов той павич, сяючи лискучим пурпурним шовком своєї мантії. Проте й ці скромні сподівання синьйорин не здійснилися. Коли до ґанку під’їхала карета кардинала, сестри побачили, що гість був одягнений у буденну чорну сутану. Лише маленькі пурпурні ґудзики свідчили про його високий сан. Хоч на обличчі його превелебності застиг вираз ображеної доброчесності, він мав такий же непоказний вигляд, як доннафуґатський парафіяльний священик. Кардинал був увічливий, але стриманий у мові, і, висловлюючи повагу до дому Саліна та чеснот кожної синьйорини, не приховував свого презирства до їх фанатичної, але суто формальної побожності. Проходячи через салони, він і словом не відповів на захоплені вигуки монсеньйора вікарія, який вихваляв обстанову, і навіть відмовився від приготованого пишного частунку:

— Красно дякую, синьйорини, я б випив лише води. Сьогодні переддень свята мого небесного покровителя.

Кардинал навіть не сів, а пішов просто до каплиці, преклонив на мить коліна перед Помпейською Мадонною, одним поглядом окинув реліквії. Проте з пастирською благодушністю він поблагословив господинь та слуг, що стояли навколішках біля входу до каплиці, і звернувся до Кончетти, по обличчю якої помітно було, що цієї ночі вона й ока не склепила:

— Синьйорино, у вашій каплиці не можна буде відправляти месу протягом трьох-чотирьох днів, але я подбаю, щоб її якнайшвидше переосвятили. На мою думку, образ Помпейської Мадонни може з гідністю зайняти місце того портрета, що висить над вівтарем. А картина, до речі, вельми прикрасить ту колекцію творів мистецтва, якою я милувався у ваших салонах. Що ж до реліквій, то я залишаю тут дона Пакіотті, мого секретаря, дуже компетентного в цій галузі; він ознайомиться з документами і повідомить вас про наслідки своєї роботи. Я наперед згоден з усім, що він вирішить.

Він милостиво дозволив усім присутнім поцілувати його перстень і поважно піднявся в карету разом із своїм невеличким почтом.

Не встигла карета завернути за ріг, як Кароліна з судомно перекошеним обличчям і палаючими очима вигукнула:

— А по-моєму, цей папа — турок!

Катерині довелося давати нюхати нашатирний спирт. Кончетта спокійно розмовляла з доном Пакіотті, який згодився випити чашку кави та з’їсти шматочок пирога.

Потім священик попросив ключа від скриньки з документами, вибачився і пішов до каплиці, взявши зі своєї сумки молоток, пилку, викрутку, лупу і два олівці. Він навчався колись у Ватиканській школі палеографії, а крім того був п’ємонтцем. Працював він довго і ретельно; слуги, що проходили повз двері каплиці, чули стукіт молотка, тонке вищання пилки та скрегіт викрутки і приглушені зітхання. За три години дон Пакіотті вийшов з каплиці; його сутана була вкрита порохом, руки були чорні, але спокійне обличчя світилось задоволенням і очі весело поблискували з-під окулярів. У руках він тримав великий кошик.

— Пробачте, синьйорини, — чемно промовив він, — у цьому кошику складені речі, які треба викинути на смітник. Дозвольте поставити його тут. — Він поставив у кутку кошика, в якому лежали шматки паперу та картону, всілякі коробки й кістки. — Я з радістю повідомляю вас, що знайшов п’ять цілком автентичних і гідних вшанування реліквій. А решта — он там, — він показав на кошик. — А зараз, шановні синьйорини, я попросив би вас показати, де можна помити руки та опорядитися.

За п’ять хвилин він повернувся, витираючи руки великим рушником, на краю якого танцював червоний гаптований гепард.

— Забув сказати вам, що всі рамки лежать на столі в каплиці; деякі з них справді прекрасні. — Він почав прощатися: — Синьйорини, прийміть моє шанування.

Катерина не схотіла поцілувати йому руку.

— А що нам робити з тим, що в кошику?

— Що завгодно, синьйорини, можете зберегти або викинути на смітник — воно не має ніякої цінності.

Помітивши, що Кончетта збирається наказати, щоб для нього запрягли їхню карету, отець Пакіотті промовив: — Не турбуйтесь, синьйорино, мене запросили на сніданок до монастиря ораторіанців. Це зовсім поруч. Карета мені не потрібна.

Потім склав інструменти в сумку і легкими кроками пішов до виходу.

Байдужа до всього, Кончетта пішла до своєї кімнати. Їй здавалось, ніби вона живе у знайомому, але чужому світі, від якого вона вже одержала всі можливі імпульси і який існував уже суто ілюзорно. На стіні замість батькового портрета вона бачила квадратний шматок полотна, зелені скрині стали лише кількома кубометрами деревини. Трохи згодом їй принесли листа. На конверті стояла чорна печатка з великою випуклою короною. «Люба Кончетто, я щойно довідалась про візит його превелебності і дуже рада, що кілька реліквій удалося врятувати. Сподіваюсь умовити монсеньйора вікарія відслужити першу відправу, як тільки ваша каплиця буде переосвячена. Сенатор Тассоні завтра від’їздить і просить не згадувати його лихом. Я скоро завітаю до тебе, а поки що ніжно цілую всіх вас. Твоя Анджеліка». Кончетта поклала листа; в душі у неї була справжня пустка. Раптом її погляд зупинився на напівзогнилій собачій шкурі біля скрині, і серце стиснулось від болю. Це була сьогоднішня порція страждання: навіть бідолашний Бендіко викликав гіркі спогади. Вона подзвонила.

— Анетто, — мовила вона, — це опудало геть поїдене міллю. Винесіть його геть звідси.

Коли служниці тягнули опудало дога, щоб викинути його на смітник, Кончетті здалося, що жовті скляні очі з німим докором глянули на неї. Через кілька хвилин те, що залишилось від Бендіко, вже лежало в кутку подвір’я, звідки його мав забрати сміттяр. Вилітаючи з вікна, пес на якусь мить наче ожив, і замість безформного опудала всі побачили великого вусатого звіра з піднятою передньою лапою, немов у жесті прокляття. Ледве торкнувшись землі, він розсипався на порох.

Додаток

Післямова

Полеміка навколо автентичності опублікованого тексту «Гепарда» не вщухла цілковито після видання, «що відповідає рукописові 1957 року», яке з’явилося друком у видавництві «Фельтрінеллі» в 1969 році і яке відтоді весь час передруковують. Тут не місце