Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

– Ось яка ти, – подумки сказала Карро, бачачи розлючене лице янгола, який намагався розбити темряву, і встиг відскочити, коли швидкі тіні сунулися на нього. Їх зараз не контролював ніхто, але Карро відчувала, що близька до того, щоб одним рухом пальців змусити янгола платити за смерть.

Питань не було.

З’явилося відчуття, що тьма завжди була її матір’ю, спокійною та тихою, як саме значення слова «мир», що у її темних руках танула ніч, коли сон ковзав від людини до людини, до демона. Тьма була ніччю. Чулися різноманітні звуки, які приносили спокій темній сутності Карро: спів сови, глибокий та загадковий, далекий крик нічних хижаків, квакання жаб, шелест листя на деревах та чагарниках, журчання річки, спів цикад. Карро насолоджувалася кожною секундою та простягала долоні темряви.

– Я хочу до тебе. Врятуй мене, мамо, – її долоні торкнулася чиясь рука, тепла, гладка. Тьма плекала її у своїх обіймах, немов новонароджене дитя, яким по суті вона і стала.

«Я дам тобі все», – промовив чарівний голос темряви.

Карро посміхнулася та погодилася, відкриваючи очі у новому для себе світі.

Навколо бастіону тьма будувала свої щити та куполи, закриваючи своїх демонів від нищівного світла.

А демониця кинула швидкий погляд на янгола, що здивовано дивився тільки на неї. Тіні вже рухалися до нього, направлені думками Карро.

Крик янгола привів її до тями. Майже. Віддавшись темряві, вона відчувала, що вже втратила частину себе, але тепер у неї були сили та можливості протистояти всім ворогам — і демонічним, і янгольським. Усмішка не покидала її обличчя, прилипнувши немов магніт, роблячи її обличчя дійсно демонічним.

– Що ти зробила, демон? – запитав янгол, спостерігаючи, як тіні немов змії ковзали поряд.

– Віддала свій біль і свою душу темряві, – спокійно відповіла Карро. – Я ніколи не думала, що смерть демона, який мене зрадив, може зробити мене справжнім демоном.

Янгол покачав головою, опустивши меч.

– Ти допустилася величезної помилки.

Вона знизала плечима. Запал битви зник, залишивши лише розпечене поле бою та питання, які тероризували голову Карро.

– Вже нічого не вдієш. Така моя доля, – вона розвела руками, піднявши свій меч. Ручка була теплою, лезо майже крижаним.

Янгол відчував слабкість; контакт з темрявою наклав свій відбиток на його ауру та силу. Світло у середині нього нагадувало маленьку кволу церковну свічку, яка танула гарячим воском у теплий пісок.

Він розправив білосніжні крила, злетів у темно-червоні небеса і сірі хмари.

Залишившись стояти на полі битви, вона дивилася, як зникають янголи, пірнаючи у хмари, немов птахи, і посміхнулася. Сьогодні битва для неї скінчилась, і, тримаючи меч, вона йшла туди, де поліг Азол. Повітря пахло димом, хотілось кашляти, але вона точно знайшла те місце, де згорів Азол, навіки попрощавшись зі своїм безсмертям. Вона занурила пальці у темну золу, що залишилася, і відчула, як по щоці ковзнула солона сльоза — чиста та щира, яка просто не може належати демону. Але Карро не хотіла думати про це, лише згрібала чорними пальцями попіл, намагаючись відтворити у пам’яті образ Азола: його обличчя, людські очі, усмішку, чайничок з чаєм. І знову плакала. Біль повернувся. Тепер він був холодним, крижаним, закутим у броню з каменю.

– Я хотіла тебе врятувати, – Карро, не усвідомлюючи, що робить, сипала золу в кармани, намагаючись зберегти щось від Азола, поки вітер не розвіяв його попіл і не перемішав з іншими полеглими на полі бою.

Вона терла щоки та очі, засипаючи попіл у кармани штанів. Тіні ковзали поряд, укриваючи від поглядів чужинців. Але був той, кого тіні не зупинили. Здавалося, він їх не помітив.

Адмірал земного корабля — бастіону — швидким ривком підняв її з землі, попіл знову посипався на чорну землю, а вітер підхопив частинки і кинув кудись у самотнє поле. Карро схопилась за лікоть Адмірала, не дивлячись йому в очі, й промовила:

– Він помер із-за мене. Якби я не намагалася його врятувати… якби не відправила до бастіону…

– То його б убив янгол, – відрізав Адмірал і потягнув до бастіону, який, незважаючи ні на що, стояв. Як і раніше. Велетенська будівля з чорного каменю.

– Може, й ні, – заперечила Карро, рухаючи пальцями і підзиваючи тіні.

Адмірал поки що не став звертати на це увагу — головне дістатись бастіону, поки янголи не вирішили знову нанести удар. Вітер продовжував свистіти, а захисники бастіону підтягувались до воріт, виснажені і майже щасливі. Сьогодні їхня домівка встояла, міцно втиснувшись у землю фундаментом та підземними ходами, витримавши і дах, зроблений із каменю та дерева. Коли Адмірал дивувався все ще цілому захисному куполу, Карро бачила, як темрява пензлем замальовувала всі тріщини та дірки, штопаючи їх професійно та точно.

Сьогоднішній день мав закінчити, Карро мріяла, щоб все це було сном: битва, янгол, меч, смерть Азола, і темрява, якій вона поклялась у вічній службі як рідній матері, як найкращій подрузі і єдиному другові, залишаючи за собою можливість, відчуваючи спокій, а не лють. Тепер лише залишилось дізнатися, чому так.