Читати книгу - "Все королівське військо"

під твердою рукою і суворим оком Гілберта. А десь над осінь, коли він уже почав думати про повернення до університету, з Лексінгтона надійшов лист, адресований йому і надписаний незнайомою рукою. Коли Касс вийняв з конверта й розгорнув аркуш паперу, звідти щось випало, і він побачив, що то маленька засушена квітка. В першу мить він не міг збагнути, що воно таке й чому опинилось у нього в руці. Потім підніс квітку до носа. Запах, уже ледь чутний і змішаний з духом порохняви, був запахом жасмину.

Аркуш паперу був згорнутий учетверо. На одній четвертинці чітким, упевненим, округлим почерком було написано: «О Кассе!» Ото й тільки.

Але й того було досить.

Одного мрячного осіннього дня, відразу після повернення до Лексінгтона, Касс з’явився в домі Трайсів з візитом чемності. Дункана Трайса не було, він переказав через посильного, що змушений затриматись у справах і повернеться додому до вечері. Про той день Касс писав:

«Я опинився наодинці з нею. Починало сутеніти, як і тоді, майже рік тому, коли я вперше побачив її в цій самій кімнаті й подумав, що очі в неї чорні. Вона люб’язно привіталася до мене, я відповів і, потиснувши їй руку, ступив крок назад. І тоді помітив, що вона дивиться на мене так само пильно, як і я на неї. Раптом її уста трохи розтулились, і з них вихопилося коротке зітхання, схоже на придушений стогін. А в наступну мить ми враз, наче змовившись, ступили одне до одного і обнялися. Ми стояли обнявшись і не озивалися й словом. Стояли довго — чи принаймні так мені здалося. Я міцно стискав її в обіймах, проте ми не поцілувалися, що потім здавалось мені дивним, та й тепер так здається. Та чи було це дивним? І чи було дивним те, що рештки сорому заважали нам подивитись одне одному в очі? Я відчував і чув, як моє серце шалено калатає в грудях, і мені здавалось, ніби воно зірвалося з припони й кидається навмання у великій порожнині у мене всередині; та водночас я майже не усвідомлював, що зі мною діється. Я стояв, обіймав її, вдихав пахощі її волосся і не міг повірити тому, що це правда, й навіть тому, що я — це я. Просто не вірилося, що це я, Касс Мастерн, стою отак у домі свого друга й благодійника. Я не почував ні докорів сумління, ні жаху перед ганебністю свого вчинку — тільки оту невіру. (Людина не може повірити собі, коли вперше порушує якусь свою звичку, але, порушивши якісь свої засади, вона почуває жах. Отже, якщо й жили колись у моїй душі добропорядність і честь, то були вони лише випадковою звичкою, а не свідомим проявом. Та й чи може бути добропорядність проявом людської волі? Така думка — породження гордині).

Як я вже сказав, ми довго стояли, стискаючи одне одного в обіймах, але вона ховала обличчя в мене на грудях, а я втупив очі за вікно, в дедалі густіші вечірні сутінки. А коли вона, зрештою, підвела голову, я побачив, що вона безгучно плаче. Чому вона плакала? Я не раз запитував себе про це. Чи тому, що, навіть зважившись на непрощенний гріх, ще здатна була оплакувати неминучі наслідки того, чого вже не мала сили уникнути? Чи тому, що чоловік, який обіймав її, був набагато молодший за неї і його молодість, оті сім років різниці між ними, ніби кидали їй гіркий докір? Чи тому, що він спізнився на сім років і не міг прийти до неї в цноті? Не так уже й важливо, яка була причина. Якщо перша, то її сльози лише доводять, що кохання несумісне з обовʼязком; якщо друга — просто говорять про те, що жаль до себе несумісний із здоровим глуздом. Так чи так, але вона плакала, а потім нарешті звернула обличчя до мене, і в її великих очах блищали сльози; і навіть тепер, коли я знаю, що ті сльози були моєю погубою, я не шкодую, що вони пролилися, бо вони свідчать, що серце її не лишалося холодним і, хоч який тяжкий був її гріх (і мій також), вона йшла на нього не безтурботно і в очах її не відбивалися бездушна хіть і плотська жага.

Ті сльози стали моєю погубою, бо коли вона звела до мене обличчя, до моїх почуттів додалася хвиля ніжності, і серце моє немов розтеклося в грудях, ущерть виповнивши ту велику порожнину, в якій воно билося доти.

— Кассе…— мовила вона, уперше назвавши мене на ім’я.

— Що? — озвався я.

— Поцілуй мене,— дуже просто сказала вона,— тепер уже можна.

І я поцілував її. А потім, засліплені буянням грішної крові та жагою наших сердець, ми переступили і останню межу. В тій же таки кімнаті й тим часом як десь у будинку нечутно ходили слуги, двері стояли відчинені, ось-ось мав повернутися чоловік і ще не запала вечірня темрява. Але нашим захистком від небезпеки була сама наша безрозсудність — сласна жага мовби оповила нас непроникною пітьмою, подібна до того як Венера колись огорнула хмарою Енея, щоб він невидимо пройшов між людьми й підступив до міста Дідони. За таких обставин, як наші, сама безрозсудність відвертає загрозу, а сила пристрасті неначе виправдує і розгрішує провинних.

Хоч вона перед тим плакала, а віддалася мені нібито з тугою і розпачем, проте одразу ж по тому озвалася до мене жваво й весело. Вона стояла посеред кімнати, пригладжуючи коси, і я, затинаючись, наважився сказати щось про наше майбутнє, дуже недорікувато, бо ще не прийшов до тями; але вона відказала: «Ой, не будемо поки що про це думати!» — так ніби я заговорив про щось не варте уваги. Потім квапливо викликала слугу й звеліла принести свічки. Їх принесли, і я зміг роздивитись її обличчя, що було свіже й нічого не виказувало. Коли повернувся чоловік, вона привітала його невимушено й лагідно, і, дивлячись на це, я відчував, як болісно стискається моє серце, хоча й мушу зізнатися, що не від каяття. Скоріш від лютих ревнощів. А коли він звернувся до мене й потиснув мою руку, я страшенно розгубився і був певен, що це не могло не відбитись у мене на обличчі».

Так почався другий період історії Касса Мастерна. Весь той рік він, як і раніше, часто бував у домі Дункана Трайса, як і раніш, часто вирушав з