Читати книгу - "Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська"

Та вранці ректор не з'явився. Тільки переніс до мене тацю зі сніданком, на який були оладки з ягідним варенням, вівсянка та омлет з грибами.

Не з'явився він і в обід. Тож я скористалася цим часом, аби якомога більше дізнатися про цей світ і правила гри у ньому. Ну і про те, з чим маю справу. А саме про зв'язок з духом та заборонені артефакти.

Щодо першого, то він мав свої плюси, як і мінуси. Наприклад такі, як підтримка та відновлення магічного резерву, і, в деяких випадках, навіть його стрімкий зріст. Тобто існувала ймовірність, що я врешті досягну необхідного рівня. Якщо мене не видадуть заміж раніше. Чому я, звісно, сприяти не збиралася.

Хай тільки спробують! Я таке влаштую, що від мене навіть найжадібніший наречений тікатиме далі, ніж бачить!

— Знаєш, я в цьому навіть не сумніваюся, — пирхнув Роттус, жуючи хрумку грінку з варенням, котру стягнув з моєї тарілки, — Тільки от... Не боїшся, що батько розсердиться, й відправить тебе до храму?

Взагалі, перспектива не дуже. Я й в своєму світі була не те щоб дуже духовна та релігійна. А в цьому...

Я поки не була впевнена як ставитися до місцевих богів, та життя у скрутних умовах, з максимальними обмеженнями, як у монахів — точно не для мене. Скромність та терплячість мені теж навряд зможуть привити. Тому, хто спробує, залишиться тільки поспівчувати.

— Я вже співчуваю, — гмикнув Роттус, підкидаючи грінку в повітря, й ковтаючи її. А я чомусь на це навіть не образилася, навпаки, відчула раптове і майже нестримне бажання посміхнутися.

Це, мабуть, теж можна було вважати своєрідним плюсом. Бо пов'язаний дух — це компаньйон на все життя. І, хай він був не завжди ввічливий, й забагато бурчав, без Роттуса мені було б самотньо. А так я принаймні не сама. Та й, якщо вірити ректору, в'язниця за це мені більше не загрожує.

Ще б вбивцю піймати, й з батьками розібратися...

Боюся тільки що перше легше буде зробити. 

— Правильно боїшся. Іноді саме родичі — то найстрашніше зло.

— Твої теж були не подарунок?

— Можна і так сказати.

Схоже, Роттус не дуже хотів про це говорити, тож я вирішила не розпитувати. Хоча, зізнаюся, мені було б цікаво послухати розповіді про його життя, якщо вже навіть ректор зве його легендою.

— Та нема чого розповідати, — буркнув він, переминаючись з лапи на лапу, — В моєї сім’ї були певні сподівання. В мене теж. Обидві сторони розчарувалися у результаті, й більше не спілкувалися.

Я здивовано кліпнула.

— Але ж ти став видатним артефактором, хіба ні?

— Отож-бо й воно, — якби дух міг, він би сумно посміхнувся, однак, в силу анатомії, був позбавлений такої можливості, — Якби я народився в якійсь іншій родині, мною, певно, пишалися б. Однак в моїх батьків були дещо інакші цінності й поняття успіху у житті.

— І якого ж майбутнього вони для тебе бажали?

— Звичайного. Сім’я, дружина, діти. Хотіли, аби я успадкував сімейний бізнес, й, як батько, заробляв на позиках. А я замість цього успадкував магічний дар від якогось далекого родича, що давно став відлюдником, й з того часу про нього ніхто не чув.

Ага, класичний сценарій, типу сім'я лікарів, чи адвокатів, чи бозна ще кого, і дитина, що обрала інший шлях.

Ніколи не розуміла такого ставлення. Адже дитина — це окрема особистість. Зі своїм характером, мріями… Чому деякі батьки вважають, що мають обирати їхній шлях? Перекроювати під себе, під власні очікування і сподівання? Втілювати власні мрії через когось, кого мали б любити і підтримувати, просто тому, що це їхня дитина?

— Вони не хотіли, аби ти був артефактором? — зрозуміла я.

— І це ще м’яко сказано! Коли вони дізналися, я був на першому курсі академії. Мій вчитель був просто у захваті від того, як я працював з магічними каменями. Файненький був чолов’яга. Казав, що на мене чекає велике майбутнє… А батько розізлився. Сказав, що не хоче, аби його син став диваком і відлюдником. І поставив умову: або я кидаю це, або я йому більше не син. Мати тоді просто змовчала. Це була наша остання зустріч.

— Прикро це чути, — врешті вимовила я, — Вони не мали ставити тебе перед таким вибором.

— Не мали, — погодився Роттус, — Але я, принаймні, той вибір мав.

— Бо пощастило народитися чоловіком?

Нагадування про моє становище боляче вдарило по настрою.

— Саме так. Якби я був дівчиною, мене б не питали й не намагалися шантажувати. Просто вирішили б усе за мене.

Ага, тобто віддали б за якогось чоловіка, котрий би успадкував замість мене усе, включно з правом розпоряджатися мною на власний розсуд.

— Так. Тож мені, можна сказати, ще пощастило.

Цікаво, як за стільки років досі ніхто не спробував змінити ці паскудні закони? Невже це всіх влаштовує?

— Усі просто звикли до цього.

— Але ж це неправильно! — не витримала я, — Жінка не має бути чиєюсь власністю!

— Повністю з вами згоден.

Почувши спокійний, дещо хрипкий голос ректора, я зойкнула й повернулася на звук. Чоловік щойно перемістився в протилежний бік кімнати, дивлячись на мене з якоюсь хижою цікавістю. Такою, що я зраділа тому, що десь годину тому перевдягнулася в більш-менш пристойну, хоч і простеньку сукню.