Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

— Ти мене переоцінюєш, Корал. І ступінь мого впливу.

— Я ніколи нічого не переоцінюю. Та рідко щось недооцінюю.

— Мозаїка та Любисток за мить повернуться. — Він глянув їй в очі зблизька. — А ти ж не без причини наказала їм відійти. Скажи нарешті, про що йдеться.

Вона витримала погляд.

— Добре знаєш, про що йдеться, — відповіла вона. — Тож не ображай мого інтелекту через приниження власного— напоказ. Ти не був у мене більше місяця. Ні, не думай, що я прагну нудотного мелодраматизму чи патетично-сентиментальних жестів. Від зв’язку, який закінчується, не очікують нічого, окрім милих спогадів.

— Ти, здається, використала слово «зв’язок»? Воістину, не може не дивувати місткість його сенсів.

— Нічого, — пропустила вона те повз вуха, — окрім милих спогадів. Не знаю, як воно у твоєму випадку, але якщо йдеться про мене, що ж, буду щирою, із цим не дуже добре. Варто було б, вважаю, докласти трохи більше старань у цьому напрямку. Вважаю, що треба тут небагато. Так, якісь дрібниці, милий кінцевий акорд, який зміг би залишити приємні спогади. Тебе вистачить на щось таке? Захочеш мене відвідати?

Він не встиг відповісти. Почав оглушливо бити дзвін на кампанілі, ударив десять разів. Потім заспівали труби, гучною, мідною та трохи наче какофонічною фанфарою. Натовп гостей, утворюючи коридор, розділили синьо-червоні гвардійці. Під портиком біля входу в палац з’явився гофмаршал із золотим ланцюгом на шиї та великою, наче палиця, тростю в руці. За гофмаршалом крокували герольди, за герольдами— сенешалі. А за сенешалями в соболевому ковпаку та з берлом у руці надходив власною кістлявою та жилястою особою Белогун, король Кераку. Біля його боку йшла худенька блондинка у вуалі, яка могла бути тільки королівською обранкою, а в зовсім недалекому майбутньому— дружиною та королевою. Блондиночка мала на собі білосніжну сукню й була обвішана діамантами: скоріше надмірно, скоріше трохи по-нуворишівськи та скоріше без смаку. Як і король, вона мала на плечах горностаєвий плащ, який ззаду притримували пажі.

За королівською парою, але на красномовній дистанції в десяток кроків за пажами, що притримували горностай, ішла королівська рідня. Зрозуміло, був там Егмунд, біля якого йшов хтось світлий, наче альбінос: то міг бути лише його брат Зандер. За братами йшла решта родичів: кілька чоловіків, кілька жінок, а до того ж кілька підлітків та виростків, схоже, що діти, легальні та позашлюбні.

Між гостями, що їм вклонялися, і дамами, які глибоко присідали, королівський почет дістався до мети, якою було підвищення, що трохи нагадувало конструкцією ешафот. На підвищенні, згори накритому балдахіном, а з боків— гобеленами, поставлено було два трони. На них і всілися король та наречена. Решті родини наказали стояти.

Труби вдруге гримнули у вуха мідним риком. Гофмаршал, махаючи руками, наче диригент оркестру, заохочував гостей до криків, «віватів» та поздоровлень. Зі всіх боків слухняно посипалися побажання нескінченного здоров’я, щастя, успіхів, усього найкращого, років довгих, довших, найдовших та ще довших; гості та придворні перекрикувалися навзаєм. Король Белогун не змінив зарозумілого та набундюченого виразу обличчя, а задоволення зиченнями, компліментами та пеанами на свою честь та на честь своєї обраниці демонстрував виключно легенькими рухами берла.

Гофмаршал стишив гостей і промовив, промовляв довго, плавно переходячи від фудульності до елоквенції та назад. Ґеральт усю увагу присвятив розгляданню натовпу, тож сенс промови до нього дійшов із п’яте на десяте. Король Белогун, оголошував гофмаршал всім і кожному, щиро тішиться з прибуття такого грона, радий усіх привітати, у цей урочистий день зичить гостям точнісінько того самого, що й вони йому, шлюбна церемонія відбудеться пополудні, до того часу нехай гості їдять, п’ють та розважаються на всіх запланованих для цього імпрезах.

Ричання труб оголосило кінець офіційної частини. Королівський почет попрямував геть із садів. Серед гостей Ґеральт уже встиг помітити кілька груп, що поводилися, як на нього, досить підозріло. Особливо не подобалася йому одна з тих груп, бо кланялася почту не так низько, як інші, і намагалася пропхатися ближче до брами палацу. Він трохи пересунувся в напрямку рядів синьо-червоних солдатів. Литта йшла поруч.

Белогун крокував із поглядом, втупленим перед собою. Наречена розглядалася, інколи кивала гостям, що її вітали. Порив вітру на мить підняв вуальку. Ґеральт побачив великі блакитні очі. Побачив, як ті очі знаходять серед натовпу Литту Нейд. І як у тих очах запалюється ненависть. Чиста, прозора, майже дистильована ненависть.

Тривало те секунду, потім знову заспівали труби, почет пройшов, гвардійці відмарширували. Групка з підозрілою поведінкою, як виявилося, метою своєю мала виключно стіл із вином та закусками, який вона й обсіла, спустошуючи, випереджуючи інших. На імпровізованих тут і там естрадах розпочалися виступи: заграли капели скрипок, лір, флейт та сопілок, заспівали хори. Жонглери змінювали фокусників, силачі поступалися місцем акробатам, канатоходців змінювали оголені танцюристки з тамбуринами. Ставало все веселіше. Щоки пані починали рожевіти, чола панів— блищати від поту, мова одних й інших ставала все голоснішою. І трохи невпевненою.

Литта відтягнула його за павільйон. Сполохали вони пару, яка там ховалася з метою однозначно сексуальною. Чародійка не перейнялася ними, ледве звертаючи на них увагу.

— Не знаю, що тут готується, — сказала вона. — Не знаю, хоча й здогадуюся, навіщо й чому ти тут є. Але май очі розплющеними й усе, що робиш, роби розважливо. Королівська наречена— то ніхто інша, як Ільдіко Брекль.

— Я не питаю, чи ти її знаєш. Я бачив той погляд.

—Ільдіко Брекль, — повторила Корал. — Так вона зветься. Викинули її з Аретузи на третьому році. За дрібні крадіжки. Як бачу, у житті собі вона зарадила. Чародійкою не стала, але через кілька годин стане королевою. Вишенька в кремі, най її кат. Сімнадцять років? Старий дурень. Ільдіко добряче за двадцять п’ять.

—І схоже, що тебе вона не любить.

—Із взаємністю. То професійна інтриганка, за нею завжди тягнуться проблеми. Але це не все. Той фрегат, який заплив до порту під чорними вітрилами. Знаю вже, що то за корабель, я про нього чула. Це «Ахеронтія». У неї поганюща слава. Там, де з’являється, зазвичай щось трапляється.

— Наприклад, що?

— Це екіпаж найманців, яких начебто можна найняти для будь-чого. А для чого, по-твоєму, наймають найманців? Для мулярської праці?

— Я мушу йти. Вибач, Корал.

— Може статися що завгодно, — сказала вона повільно, дивлячись йому в очі.— І що б не сталося, я в те втручатися не можу.

— Не бійся. Я не маю наміру кликати тебе на допомогу.

— Ти мене не так зрозумів.

— Напевне. Вибач, Корал.

* * *

Відразу за колонадою, порослою плющем, він зіткнувся з