Читати книгу - "Володар Перстенів"

А троль не вмер, там ще й тепер

Гризе ту кістку, що поцупив.

З трупа! З трупа!

Зад його не заболів,

троль їсть кістку, що поцупив!

— Ну, це для нас усіх попередження! — засміявся Мері. — І добре, що ти вдарив палицею, а не рукою, Бурлако!

— Де ти взяв цю пісню, Семе? — спитав Піпін. — Я ще такої ніколи не чув.

Сем пробурмотів щось незрозуміле.

— У своїй голові, звісно, — сказав Фродо. — У цій подорожі я багато нового дізнаюся про Сема Правонога. Спершу він був змовником, тепер — штукарем. А закінчить він чарівником або… воїном!

— Сподіваюся, що ні, — сказав Сем. — Не хочу бути ні одним, ні другим.

Пополудню вони пішли лісом. Напевно, вони йшли стежкою, якою багато років тому чимчикували Ґандалф, Більбо та гноми. За кілька миль вийшли на високе урвище над Дорогою. У цьому місці Дорога відступала далеко від Сиводжерельної і тепер тулилася до підніжжя пагорбів, звиваючись на схід між лісами та вересовими схилами до Броду й Гір. Неподалік від урвища Бурлака показав на камінь у траві. На ньому, грубо вирізані та стерті негодою, виднілися гномівські руни і таємні знаки.

— Ось тут! — сказав Мері. — Цей камінь має вказувати на місце, де приховане тролівське золото. Цікаво, Фродо, чи багато ще зосталося з частки Більбо?

Фродо глянув на камінь і пошкодував, що Більбо привіз додому набагато небезпечніший скарб, скарб, із яким важко розлучитися.

— Нітрохи не лишилося, — сказав він. — Більбо все роздав. Він говорив мені, що насправді не вважав його своєю власністю, бо ж воно прийшло від грабіжників.

Під довгими тінями раннього вечора на Дорозі було спокійно. Жодного знаку якихось інших мандрівників. Оскільки зараз у них не було іншого виходу, вони злізли вниз берегом і, звернувши наліво, намагалися крокувати якнайшвидше. Невдовзі спина пагорба відрізала світло призахідного сонця. Холодний вітер із далеких гір повіяв назустріч.

Вони вже шукали місце для ночівлі подалі від Дороги, коли почули звук, який повернув у їхні серця несподіваний страх: тупіт копит позаду. Вони озирнулися, та Дорога ховалася за поворотами і закрутами. Вони поквапливо зійшли з битого шляху, видерлися схилом, вкритим густими кущами вересу та чорниці, й заховались у невеликій латці густої ліщини. Виглядаючи з кущів, вони бачили Дорогу, бліду та сіру в сутінках, за якихось тридцять футів унизу. Копита все наближалися, швидко і з легким цок-цок-цок. Тоді, немов підхоплене вітерцем, до мандрівників долинуло ледь чутне, невиразне дзеленчання безлічі дзвоників.

— На Чорного Вершника не схоже! — сказав Фродо, уважно прислухаючись.

Решта гобітів погодилася, сподіваючись, що це так, але все ж підозра їх не покинула. Вони звикли боятися погоні, будь-який звук за спиною здавався ворожим і зловісним. А Бурлака нахилився вперед, пригнувся до землі, приклавши долоню до вуха, і обличчя його засвітилося радістю.

Запали сутінки, і листя на кущах м'яко шелестіло. Усе чіткіше та ближче лунали дзеленчання дзвоників і цокіт копит. І тут із-за повороту легкою риссю вискочив білий кінь, виблискуючи в сутінках. Його збруя мерехтіла й іскрилася, мов оздоблена справжніми зорями. Плащ вершника струменів позаду нього, а каптур був відкинутий; золоте волосся пливло, переливаючись, на вітрі. Фродо здалося, що крізь постать і вбрання вершника, наче крізь тонкий серпанок, просвічує біле світло.

Бурлака вискочив зі сховку і кинувся до Дороги, перестрибуючи через вересові кущі та щось вигукуючи; але ще до того, як він ворухнувся чи вигукнув, вершник натягнув віжки і зупинив коня, піднявши очі на зарослі, де стояли мандрівники. Побачивши Бурлаку, він спішився і побіг назустріч, вигукуючи: «Аі на ведуї Дунадан! Має ґованнен!» Його мова та ясний дзвінкий голос не залишили сумніву: вершник був ельфом. Ніхто з мешканців пущі не мав такого приємного голосу. Та в його вигуку прозвучала нотка поспіху чи страху, і зараз гобіти бачили, як швидко і стурбовано він розмовляв із Бурлакою.

Невдовзі Бурлака махнув їм рукою, гобіти вийшли з кущів і поспішили до Дороги.

— Це Ґлорфіндель, який мешкає у домі Елронда, — сказав Бурлака.

— Вітаю, нарешті ми зустрілися! — звернувся ельф до Фродо. — Мене послали з Рівендолу вам назустріч. Дорога нині небезпечна.

— Отже, Ґандалф дійшов до Рівендолу? — радісно вигукнув Фродо.

— Ні. Коли я виїхав, його не було; але то було дев'ять днів тому, — відповів Ґлорфіндель. — До Елронда дійшли звістки, які його стривожили. Мої родичі, котрі подорожували вашими землями за Барандуїном[4], повідомили, що знову з'явилося Дев'ятеро і що ви збилися з дороги, несучи важку ношу без допомоги, бо Ґандалф не повернувся. Навіть у Рівендолі мало хто відкрито виступить проти Дев'яти; але всіх, хто погодився, Елронд розіслав на північ, захід і південь. Ми думали, що ви відійшли далеко вбік, аби уникнути переслідування, і загубились у Дикому Краї.

Мені випало піти Дорогою, і я поїхав до Мосту через Мітейтель, залишивши там знак, дев'ять або десять днів тому. Троє слуг Саурона були на Мості, але вони відступили, і я відігнав їх на захід. Також я натрапив на двох інших, але ті звернули на південь. Відтоді я шукав вашого сліду. Два дні тому я його знайшов і пішов по ньому через міст; і сьогодні я помітив, що ви знову зійшли з гір. Але ходімо! Немає часу на новини. Оскільки ви вже тут, то мусимо ризикнути й піти Дорогою. Позаду нас п'ятеро, і якщо вони натраплять на наш слід, то вихором полетять навздогін. І це ще не всі. Де інші четверо, я не знаю. Боюся, що вони вже готують засідку біля Броду.

Поки Ґлорфіндель говорив, згусли сутінки. Фродо почув, як на нього напала велика втома. Як тільки сонце почало сідати, туман перед його очима потемнішав, і він помітив, як обличчя його друзів заступила якась тінь. Знову напав біль, і Фродо став мерзнути. Він похитнувся, схопивши руку Сема.

— Мій господар хворий і поранений, — сердито буркнув Сем. — Він не може їхати верхи вночі. Йому потрібен відпочинок.

Ґлорфіндель підхопив Фродо, не давши йому впасти, й, піднявши його обережно на руки, стурбовано зазирнув в обличчя.

Бурлака коротко розказав про напад у таборі під Грозовою та про смертельний ніж. Він вийняв руків'я, яке тримав при собі, й подав його ельфові. Ґлорфіндель здригнувся, та уважно його роздивився.

— Тут написані злі закляття, — сказав він, — хоча ваші очі їх і не бачать. Збережи його, Араґорне, поки ми не прийдемо до дому Елронда! Але будь обережний і намагайся якомога рідше до нього торкатися! На жаль, рани від такої зброї