Читати книгу - "Смарагдова планета"

судно. Там його теслярі загубили два цвяхи. Мабудь у Шефілді виготовлених. Ну, цвяхи, як цвяхи, коли по нинішніх мірках. А тоді! Та ще й на Полінезійському архіпелазі, де взагалі не знали й металу, два цвяхи — цілий скарб. Теслярі два цвяхи загубили, ніхто з них матеріальної відповідальності за цю втрату не зажадав, а піддані місцевого вождя ті цвяхи знайшли і вручили начальству. Тамтешнє начальство розсудило мудро: якщо зробити із цвяхів гачки, дивись, рано чи пізно втопляться, збий якихось дві дошки, ну й що? Були цвяхи і нема цвяхів. А що коли використати, створивши перший у світі прокатний пункт? Цвяхи при ділі, не губляться: обидва в руках вождя племені. Хочеш мушлю розколупати — будь ласка, хочеш дірок в акулячій шкурі, яка цупка дуже, — пробити — просимо, хочеш дірку в носі чи по дірці в кожному вусі — з дорогою душею. І пішло-поїхало! Прокатний пункт процвітав. І найголовніше — престижно було цвяхами користуватися, а не колючками чи риб’ячими кістками, як колись. От на цій «престижності» і грів руки власник цвяхів.

Ірина Калинець

ПОЇЗД

Фантастичне оповідання

Сказати йому «ідіть геть» язик не повернувся — як не як, а я сам взяв його в своє купе, хоча міг би й зауважити, що це купе провідника. Через дві зупинки один пасажир виходить, буде вільне місце, я властиво так і сказав йому. А він мені: «Зупинки не буде». «Як то не буде? — питаю. — Хто її відмінив?» — «А ніхто, — каже, — ви хіба на всіх своїх зупинках виходили? На тих, що запланували?» Я подумав, що він п’яний, а він про життя, що, мовляв, у житті ми мало коли виходимо на тих зупинках, які собі запланували. Ну, дивак, я так і подумав, і вже пошкодував, що взяв його до вагону. Я боюся всяких диваків, не знаєш звідки, може, з лікарні втік, а потім який шал нападе. А він ніби думки мої вгадав, «не бійтесь, — каже, я не псих»… Ага, не псих, думаю, так усі кажуть, мій сусід алкоголік, вже чотири рази на Кульпаркові був — біла гарячка, а нап’ється — кричить «я не п’яний!», хоча п’яний як чіп. «І не п’яний, — він посміхнувся, гарно так посміхнувся, ніколи би не подумав, що… Ага, — і каже далі, — якщо поїзд не зупиниться, пасажири трохи побунтують, а потім привикнуть. Людина пристосовується до всяких умов…» А я йому: «Та що ви мелете? — кажу. — Хіба ви знаєте, куди й хто їде? А я їх з першого погляду визначаю. Там молодий їде з дружбами на весілля, наречена до поїзда вийде зустрічати, молодий вже похвалився. А отут за перегородкою, зараз у першому купе, жінка заплакана, одну сестру мала — померла, завтра похорон. Її сусід такий дуже штивний, як офіцер на пенсії, ревізор, напевне, паперами обклався, або щось перевіряв, або їде перевіряти… Ще молоде подружжя, напевне, в пошлюбну відпустку… Молода студенточка — до мами в гості на суботу й неділю… Кожному кудись треба, кожен спішить… або як?» А він тільки посміхнувся на мої слова, та я навіть позлоститися не мав коли, бо під’їжджали до станції… Я до дверей, а поїзд мчить далі, не стає. Пасажири в крик, пощо білети давали, кричать, я їх вспокоюю, з другого вагону Тонько біжить, що ся стало питає, в нього ще більше крику. Ми за тормоз, а тормоз ані руш. Зараза, то той «екстрасенс» наробив, наплодилося того лиха, я його зараз притисну, буде порядок, я його розквашу, я до свого купе, а там пусто. І вікно зачинене. Я до туалету — і там нема. Пасажири мені кулаками махають, ти нам баки не забивай екстрасенсами, але втихомирились трохи — бачать, що то не ми винні, залізнична міліція і провідники як вар’яти бігають… Але як на другій зупинці не став, то вже, направду, страшне було: хто викликав, хто плакав… А вночі один з сусіднього купе через вікно туалету викинувся. На повному ходу. Але таких випадків мало було. Ще під кінець тижня викинувся другий. А люди собі направду вміють давати раду. Як то в перший день кричали багато, гуртами ходили й стояли, то вже на другий день — по гурточках, а потім і по купе — вже тихо говорили про всякі чуда, екстрасенсів, барабашок, НЛО, а потім про Бога. Молитися почали, один другого молитви вчив… Потім студенти пішли, від купе до купе — продукти збирати, щоб вистачило на всіх, бо не знати, скільки будемо їхати і як далі буде. Та жінка, що плакала, бо їхала сестру хоронити, виявилася лікаркою і почала хворим помагати. Ревізор, я не помилився, то таки бухгалтер — почав підрахунки робити, що до чого й на кого скільки. Теж при ділі. Та всі мали що до роботи. А молоде — то є молоде. Наречений запізнав студентку, що їхала до мами, і вже дуже скоро забув, що його мала зустрічати інша… Мали ми навіть концерти — з нами їхала співачка. А в останньому вагоні то цілий театр зробили. У вагон-ресторан по черзі йшли, наперед матері з дітьми. Але, лихо б його взяло, й тут не обійшлося без підкупу… Ну що ти на те скажеш? Нічого такого не було? Поїзд навіть не відходив з головного двірця? Подивися, бачиш? Отуди подивися — то наречений пішов з тою студенткою… А він ще з нею не мав би бути знайомий… І до нього молода вийде, а я що скажу? Чуєш? Послухай, як кричать: чого ми стали, не їдемо? А ми ще й не їхали! Добре, махай прапорцем, давай свисток… Але зачекай, я перше подивлюся, чи нема тут того екстрасенса… Нема! Поїхали!..

Провідник закрив двері, взяв у руки папку, щоб зібрати у пасажирів квитки і зітхнув. Всі квитки лежали так, як він поклав їх ще тиждень тому. Тиждень чи сьогодні?.. До провідника підійшла заплакана жінка, запитала занепокоєно: «Яке сьогодні число? Я запізнилася на похорон? Мені здалося…» Залізничник лагідно глянув на неї і назвав дату тижневої давності, ту дату, яку показувало табло на двірці. Жінка зітхнула: «Я, мабуть, задрімала — і таке мені намеріщилось…» «Так, ви задрімали», — сказав Залізничник і подумав: тепер ми всі будемо вважати, що нам намеріщилось… Поїзд рушив з місця…

ЗМІСТ

Борис Штерн. ШОСТИЙ РОЗДІЛ ДОН-КІХОТА

Олександр Левченко. ПЛАНЕТА БРАТЕРСТВА

Олександр Левченко.