Читати книгу - "Київські бомби"

Значить, передавала уклін.

Нехай так.

Не повернути.

Але Полтава попри все вірив: зараз Оксана схвалила б його вчинок. Про таке не слід мовчати.

І він розповів про намір Штерна висадити в повітря Звіринець.

3

Звіринецькому форту в Києві скоро виповниться сто років.

Його звели ще напередодні війни з Наполеоном. Цей невеличкий укріплений бастіон повинен був захищати підступи до Лаври з південної сторони. Та він не знадобився, як укріплення жодного разу використаний не був, і з часом його почали використовувати як військові склади.

Полтава про це ніколи нічого не знав. Його, людину сугубо цивільну, мало хвилювали сховища артилерійських снарядів. Єдине, що він знав про Звіринець, — лише те, що так називається місцевість із пагорбами, на одному з яких відносно недавно виріс монастир. Ще на Звіринецьких пагорбах віднедавна рясно, мов гриби після дощу, повиростали будинки та садиби, і зараз там мешкає близько тисячі людей.

Якщо не більше, сказав Штерн, коли посвячував бойовиків у свій план.

Підірвати артилерійські склади у Звіринецькому форті.

— Для чого йому це треба? — не зрозумів Підвисоцький. — Тобто я розумію, що це теракт. Але ж чому саме у форті? Охорона, солдати…

— Гроші йому потрібні в тому числі для цього, — зрозумівши, що його нарешті уважно й серйозно слухають, Полтава перестав поспішати, заговорив ґрунтовно, розважливо. — Гірш із Малютою, це двоє бойовиків із нашої… тьфу, з його, Штерна, групи, зараз щодня намацують прямі контакти та налагоджують зв’язки саме зі служивим людом. Солдати та унтер-офіцери — з народу, це пролетаріат і селяни, вони за нас, так каже Штерн. Звісно, треба грошей на підкуп, і то чималих. Солдат, або ще краще — солдати, котрих удасться загітувати й хто погодиться пронести на склади вибухівку, мусять мати, як говорить Штерн, міцні фінансові гарантії. До того ж багато піде самої вибухівки. Словом, на підготовку акції терористам по­трібні гроші та час. Рвонути повинно незадовго до Різдва. Ще краще — на саме Різдво, такий святковий тарарам.

— Усе одно не розумію. Тобто можу зрозуміти — підірвати склади. Так, небезпека для людей дуже велика. Там, у самому Звіринці, вже кілька сотень родин ґрунтовно оселилися. Пагорби далі забудовуються, їх же вибухом змете з лиця землі!

— Цього Штерн і домагається. Посіяти в Києві страх. Нагадати про себе. Показати, наскільки безсилою є влада, котра дозволяє собі провадити реакційну політику по відношенню до всіх незгодних.

— Ви й ваша група теж були незгодні з владою, Волоху. Чому ваш той… як… чорт… Сапіга не додумався до такого? Підірвати щось велике й потужне, аби загинула купа невинних людей, ще більше — покалічилася? Невже не було спокуси? Безсилість влади очевидна, помста, страх, терор, нас повинні боятися. Усе це керує Штерном, я вірно розумію?

— Саме так. Я навіть сказав би, ви його зараз цитуєте, Сергію Петровичу. Але, — Полтава на мить замовк, — я справді не любив Антона Сапігу. Він часом говорив правильні речі, але методи… Ми вже обговорювали це. Та це не означає, що я вам зараз скажу: так, Залізняк вимагав від нас убивати людей наліво й направо, аби заявити про себе, затиснути в лещата тотального терору. Ненавидіти за таке будуть не владу, не царський режим — нас, «коліївців». Або хай не «коліївців», інших… Того ж Штерна. Може, йому приємно, навіть лестить, коли від нього відвертаються. Мене таке зовсім не тішить. Не виношував Сапіга подібних планів, пане ротмістр.

— Ой, та Бог із ним! Нема його, застрелили, царство небесне! Хай, дурницю зараз ляпнув, почав про те, чого справді не було й напевне бути не могло. Годі, відволіклися ми з вами.

— Все ж таки договорю, Сергію Івановичу.

— А ви впертий.

— Дякую. Отже, можете мені не вірити, але якби Сапіга замислив щось подібне, я перший прийшов би в поліцію. Так не можна. Люди страждати не повинні. Тому я взяв на себе сміливість розказати все вам. А не панові Чернову, розумієте тепер? Ви ж трошки вища особа, ніж він, відповідальніша, від вас більше залежить. А мені тепер можна вже й не повертатися назад, хіба ні?

Підвисоцький, здавалося, зараз слухав Полтаву краєм вуха, вже явно почав комбінувати в голові щось своє. Проте остання фраза змусила його стрепенутися.

— Що? Чому — не повертатися? Ви що маєте на увазі, Волоху?

— Я назву адресу, де переховується група. Ви сьогодні ж візьмете всіх. Не буде більше бомб, не буде вибухів. Ексів, по­грабувань теж стане менше. Люди не постраждають, Охоронне відділення врятує від вірної смерті кілька сотень жителів Києва. Уявляєте, як це розпишуть газети? Не здивуюсь, якщо вам дадуть орден, Сергію Івановичу. Власне, для цього ж ви посилали мене туди, до терористів, хіба ні?

З відповіддю Підвисоцький не квапився.

Відчуття небезпеки прокинулося всередині Полтави швидко, відразу — ось перший наслідок щоденного перебування пліч-о-пліч із вбивцями й терористами. Та зараз незрозумілу поки що, але якусь дуже реальну небезпеку почав раптом ви­промінювати сам ротмістр. Ніби відповідаючи на запитання, обережно поставлені Полтавою самому собі, жандарм стрімко підвівся зі стільця, проміряв кроками кімнату раз, потім — другий, нарешті зупинився напроти Андрія.

— Це дуже добре, Волоху, що ви наполягли на своєму. А я вас послухав — ще краще.

— Ви про що?

— Мудре рішення — доповісти лише мені, сам на сам. Недооцінив я вас, Митрофан Ілліч навіть не намагався, як бачу. Ви ж навіть самі не знаєте, що зробили сьогодні.

— Здогадуюсь. Але…

— Не треба нічого. Тут вам лишатися теж не варто. Повертайтеся назад, до групи Штерна. Гранична обережність відтепер. Навіть не питаю, де вони зараз.

— Чому?

— Не хочу спокус для себе. Завжди ж є спокуса взяти таку небезпечну бойову організацію, для кар’єри ж нічого краще й бути не може. Тільки не зараз, не тепер. І не дай Боже хтось із дуроломів Чернова дізнається! Працювати ж не завжди вміють, викажуть себе, сполохають мені здобич, гру поламають.

— Гру? Ви про що, ніяк не розберу.

— Та вам, Волоху, воно навряд чи треба розбиратися. Хоча… як подивитись. Ви ж мені цей подарунок принесли. Ви мій зв’язок із групою Штерна, причому — єдиний і тепер дуже важливий. Адже маєте нове завдання,