Читати книгу - "Земля"

Погляд старого облетів цілу хату, відтак спинився на Марії. На його лиці був дивний вираз.

– В бурдею, кажете?

– Ая!

Він сплюнув.

– Ая, в бурдею! – відповів. – Він лежить застрілений в «сусіднім» лісі, ідіть туди та й заберіть собі його!

Вона повернула свою розбурхану голову за ним і витріщилася на нього затуманено.

Що він плів, що він плів? Що? Не звучало воно так, як те, коли Івоніка вернув із бранки і кликнув до неї: «Маріє, ми нашого сина втратили!»

Се було щось подібне, але вона його цілком не зрозуміла. Стала лише біла як смерть, її очі відтворилися широко й упилися недвижно в його обличчя.

Він повторив свої слова:

– Ваш Михайло лежить застрілений в «сусіднім» лісі, ідіть та й візьміть собі його!

Тепер зрозуміла його.

Не звертаючи з нього очей, ба витріщившися на нього з найбільшою увагою, повела нараз обі руки цілком звільна до голови, зарила пальці в волосся й почала кричати.

Кричала так страшно, мов звір, і, кричачи, вилетіла надвір…

Так, як стояла, помчала на місце горя.

* * *

Він не міг її догнати. Летіла, мов на крилах. Через стернину до бурдея, а відтак попри бурдей і далі. Через шанці скакала, мов серна, а де не могла перескочити, видряпувалася руками й ногами, не спиняючися ніде на хвилину.

По дорозі сповіщав він кождому, хто питав про страшний вид жінки:

– Михайло Федорчук лежить застрілений у лісі.

– В котрім лісі? – питано.

– Таже у «сусіднім»! Он там!

Усе, що зачуло про се, кидало роботу лоском і гнало до нещасного місця.

– Боже, Боже, Боже!..

Ліс лежав замкнений у собі, вдоволений. Сиві маси мряк висіли в чудацьких формах над ним, місцями ясніші й темніші, і силувалися розвести неприязний сумрак його глибини. Здавалося, холодний віддих так і здіймався з тої глибини і, здіймаючись, відпирав ніжну імлу горою.

Ворожий шелест прокинувся землею, коли Маріїна нога ступила в ліс, потопаючи в грубій верстві опалого листя. Тут обняв її ледоватий холод.

Глибоко в лісі, там, де пні виростали дико-розкішно, де гілля розширялося широко, вона повалилася на землю…

Оце була правда, що старий казав. Он тут лежав Михайло…

Громада людей зібралася за одну хвилину. Питання і відповіді мішалися блискавкою, а один стояв посередині сполоханого гурту й оповідав.

Він, житар із сусіднього села й почасти побережник оцього лісу, ішов рано лісом. Тяжка роса, похожа на мороз, тяжіла ще на гілляках.

Він ішов і молився.

Все молиться, як іде ранком полем і лісом. Така вже в нього привичка. Ішов, каже, і, молячися, розглядався лісом. Коли ж так іде, наступає нараз ногою на щось тверде, спиняється, дивиться, а се бардиця і капелюх. «Що се має значити? – думає він собі. – Чи хто дрова краде? Та чому вже без капелюха? І тепер, о тій порі?..» Се почало його дивувати. Він пішов поволеньки, потихеньки й обережно далі, бо опале листя лежало так грубо на землі, що нога тонула в нім, і воно, мов живе, шелестіло, а він хотів захопити злодія, або хто вже там був, іззаду. Коли ж нараз дивиться, а на землі лежить чоловік. Він приступає ближче, а той і не рушається.

«Ти собі тепер досипляєш, як уже налагодив дровець?» – погадав він собі й оглянувся за дровами, але стятих дров не бачив. Тоді приступив ближче до чоловіка й дивиться, а він обернений лицем до землі, прикритий сердаком, а сорочка його аж до шиї закривавлена…

– Отут тяжка рука працювала! – докінчив він своє оповідання. – Я побіг борзо до Онуфрія Лопати, він тут найближчий сусід, най подивиться на вмерлого, а може, пізнає, звідки він. Лопата прийшов, з ним інші; ми обернули, оглянули, а далі видите всі самі, що є. Тяжку провину взяв той на себе, хто се вчинив, бо се молодий хлопець, а як чую, дуже порядний. Нехай Господь Бог прийме його душу в своє царство й несповіданого!

Глибокий перестрах малювався по всіх лицях, усе зойкало, зітхало, дехто ломив мовчки руки, а кождий вгадував і допитувався про вбивцю.

– Він сам зрадить себе, як його не відшукають! – толкував чоловік дальше. – Ліс його не викаже, бо він зроду-віку мовчазливий. Але як він раз вийде з лісу, тоді стане вже під Боже око та під людську бачність, і все вийде наверх.

Тимчасом як люди товпилися, неначе рій, на місці горя, грізно й з обуренням гомонячи та радячися, оглядаючи вмерлого й нещасну матір то з жахом, то з цікавістю, впадаючи все наново в дике обурення і жаль, вилася нещасна мати коло вбитого сина, мов підстрілений звір.

Кричала переразливим голосом, стогнала, зойкала й обмацувала його раз по раз зо всіх сторін.

– Михайле! Михайле! Михайличку! Вставай!! – Піднімала його голову й опускала невважно назад. Хапала за руки й опускала. Обмацувала ноги і вертала назад до голови й притім гляділа раз у раз помочі.

– Хто се зробив? Хто? Хто? І за що? За що, за що? Таже він умерлий!! Застрілений!! Він уже цілком застиг! Зимний, як лід! Лице біле, як сніг, сорочка цілком у крові змочена… він умерлий… рятуйте! рятуйте!..

* * *

– За що? За що? За що? – розривав її груди страшний проймаючий крик, в голосі шаліла душа, що розбивалася з болю, а руки доторкалися, трясучися в тяжкій зимній лихорадці, дорогого тіла неустанно. Хапала, відтягала до себе, опускала безладно і знов хапала.

– Люди, він умер!

Новий потрясаючий окрик прошиб похмуру тишину лісу і, мов блискуча сталь, пірнув у душу всіх присутніх та привів із собою голосний плач.

Де в кого піднімав тяжкий стогін затверділу грудь, і грубі руки обтирали сльози, що неначе з вогню добувалися наверх і зсувалися незамітно по лиці.

Умер…

Її погляди зломилися, як в умерлого, і вона стратила голос.

– Вставай! – благала шепотом, з напруженням усіх сил, схиляючись глибоко над умерлим. – Вставай, Михайле!..

Відтак не вспіли її задубілі уста більше нічого вимовити. Ледова студінь простягнулася на цілому її обличчі, і вона повалилася без пам'яті на його тіло…

* * *

Се було того самого дня по обіді. Івоніка вертав додому. Завернув на найкоротшу дорогу, що вела до села, аби лише якнайскорше добитися додому.

Він ішов пильно, а довкола його уст уклалася лінія втоми. Він ані разу не спічнув, виринувши з міста. А там, у місті, не зуміло його ніщо довше задержати, як скоро упорався раз