Читати книгу - "На запах м’яса"

сапкою землю спушила, під корінь води — раптом одужає? А самій щось геть непереливки. Бовтається між життям і смертю — ні туди ні сюди. Біль вщухав від пігулок і бурхливих емоцій після близькості із кульгавим, дикий Хаус надію подарував, бо Майчин живіт і досі пам’ятав таємниче тепло, що йшло від тварини. Поки Санджив набирався сили в Трахтемирові, пробувала підлестити кота, щоби повторив свою примху, та Хаус шипів зміюкою, випускав пазури, вигинав спину: тримайся подалі, людино… А як Санджив на хутір повернувся, узагалі гайнув кудись на луки мишей ловити, повертався, коли заманеться…

Майка втомилася боятися смерті. Весна щодня по краплі вливала в душу надію — сонцем і свіжим вітром, зеленим паростком, дурними горобцями, що вони влаштовували бійку прямо на ґанку за суху хлібну скоринку, лелеками — оселилися на стовпі біля жовтої порожньої хати, вигинали довгі шиї назад так неймовірно, що дзьоби торкалися крил на спині. «Освідчуються в коханні одне до одного», — казав Толя. На сусідніх обійстях товклися Уляна й Санджив. Навіть поважний Валерій Михайлович Троянов прилаштував на столику під вишнею друкарську машинку, клацав кілька годин, потім вмикав бензинову косарку, косив траву, щоби газон. Картоплі не садив, а Уляна із Сандживом — ґазди: Париж — не городи в них. Чистенько, рівненько, розсада стирчить, доріжки вздовж грядок. Насінням огірків-кукурудзи-кабачків із Майкою поділилися, Уляна ще й півоній із гладіолусами дала. Вечорами на обійстях Лупиного хутора розгорялися вогнища: палили суху траву, гілки, торішнє листя, і здавалося, як із небес на хутір глянути, ніби на землі виникало нове сузір’я з чотирьох яскравих зірочок — Уляна, Майка, Санджив, Троянов. Миготіли-кричали: «Ми є, ми тут…» Майка сиділа біля вогнища, дивилася на тремтливе полум’я, відчувала таку душевну втіху, що плакати хотілося.

Припинила влаштовувати істерики кульгавому. Побачила понівечену ногу — наче прокинулася, повірила: нізащо Горох її не покине, годі й вередувати. Спокійно відпускала хлопця, коли з’являлася робота, і Горох зникав на кілька днів. Навіть не намагалася розібратися у своїх почуттях до нього. А нащо? Однаково все те обірветься невдовзі. Певно, хтось могутній-всесильний подарував їй наостанок людину-втіху. Ліки…

Горох із подивом відзначав зміни, що вони відбулися з дівчиною. Притихла, усміхалася безпорадно: «Їдеш? Та добре…»

Їхав, бо й сам змінився. Пиячити геть перехотілося. Він і раніше до пляшки ніколи не прикладався, якось не тягнуло. Зникнення Соломії підкосило, топив ту Солю в горілці, а вона не тонула — випливала з підсвідомості, сміялася, вабила, кликала так голосно — луна в порожній душі. Та напередодні Різдва порожнечу заполонила русява сіроока худа Маня, намалювала Горохові червоний хрест на серці, наче він «швидка допомога», і хоч іншого, крім бурхливого, божевільного сексу не просила, хлопець і без того розумів: пропаде дівка без нього. Геть до життя не пристосована. За зиму хіба що за грубкою стежити призвичаїлася та хату до ладу привела. А щоби там кумекати, що завтра їсти чи як дрова на місяць наперед заготовити, — яке там! Наче один день має, а що завтра — по цимбалах. І квола-бліда: дмухнеш — розсиплеться.

Навесні, крім випадкових заробітків, нову роботу знайшов: збирав березовий сік, відвозив до Добриків, де комерційна фірма скуповувала його за безцінь. Якщо літрів десять привезеш — ніяких грошей, та Горох зі світанком розставляв пластикові десятилітрові пляшки й відра у всіх навколишніх березняках: капав сік, капала копійка.

На випадкові заробітки ґрунтовно збирався: лишав Майці продуктів повні полиці, дрова біля печі складав, щоби надвір не бігала, дзвонити обіцяв і просив, щоби на город не лізла, колупалася у квітнику біля хати, бо переорав землю, граблями вирівняв, як міг…

— Картоплі привезу — посадимо, — сказав у середині березня, перед від’їздом на чергові недалекі заробітки.

— А що робитимеш? — раптом зацікавилася Майка.

— Якимсь бабі з дідом зручностей у хаті захотілося. Сантехніку встановити — не проблема. Яму вигрібну викопати треба, цеглою обкласти з віконцями для відтоку води, труби прокласти — марудна справа…

— Яма глибокою має бути?

— Метри два-три…

— І ти… лопатою?

— Я ж не бульдозер. Ясно — лопатою.

— А… нога? — спитала. — Певно, не можна тобі ногу так натруджувати.

Горох усміхнувся поблажливо.

— Однаково до ста років житиму, ніяка зараза не прилипне.

— Ворожка на картах кинула?

— Яєць крукових наївся.

— І що? — здивувалася.

— Коли малим був, у прабабці в Капулетцях часто тирлувався. А прабабця казала: «Хто крукове яйце з’їсть, той до ста років житиме, ніяка хвороба його не вб’є, а як уже хворий — одужає».

— Тоді б усі здоровими були, — сказала Майка.

— Та як?! Круки свої гнізда маскують — знайти важко. А як і знайдеш — фіг до нього доберешся. Посеред гілок майже на самій верхівці дерева, де гілки такі тонкі, що вони й під горобцем прогинаються, а людині туди неможливо долізти.

— А ти…

— А я малим був. Легким…

— Дістався?

Горох кивнув.

— Прабабця захворіла. Я й поліз… Одне яйце сам проковтнув, інше прабабці хотів принести, та круки…

— Що?

— Налетіли, ледь відбився. Впустив яйце… Вони його підхопили й гайда… Не вийшло нічого. Померла прабабця.

— Коли ж вони ті яйця висиджують? Улітку? — насторожено спитала Майка.

— Зараз і висиджують, — відповів Горох. — На початку квітня вже жовторотих матимуть. Я тоді так зловити крука хотів. Де там! Люди кажуть: «Не штука — вбити крука. Злови живим…» Я не зумів.

Вісімнадцяте березня. Устигне? Дурна думка засіла в мізках скіпкою — не видрати. Тремтіла від збудження. Провела хлопця, вискочила на подвір’я.

— Крукове гніздо знайду… Сьогодні ж.

Нишпорила поглядом по верхівках дерев. Дідько! Бруньки свіжі, зелені в очах мерехтять, посеред гілок пташки якісь скачуть — не круки. Круки — он вони: ширяють у повітрі, крукають голосно. Простежити? Куди полетять? До гнізда ж? Вибрала найчорнішого великого крука, стежила за ним поглядом, аж запаморочилося, та крук раптом подався світ за очі в бік лугу… Дідько! До вечора линдала хутором, дісталася лісу, очі боліли від напруження, та Майка вперто продовжувала шукати спасіння. А спасіння не було — кляті круки не виказували секретів.

Не здалася. Наступного ранку наїлася пігулок, щоби сили мати, закусила картоплею й солоним огірком, подалася до березового гайочка: може, там? Півдня потовклася під березами, поверталася до хутора знесилена, зла.

— Ненавиджу… — шепотіла крукам, що їх чорно в небесах, а де