Читати книгу - "Твори. Том 1"

Трохи помовчавши, вона спитала:

— Ви давно в Парижі?

Дюруа відповів, поволі опановуючи себе:

— Лише кілька місяців, пані. Я служу на залізниці, але Форестьє подав мені надію, що я міг би з його допомогою взятися до журналістики.

її усмішка стала яснішою, зичливішою, і вона промовила, стишивши голос:

— Я знаю.

Знову задзеленчав дзвінок. Лакей доповів:

— Пані де Марель.

Це була маленька смуглява жінка, з тих, кого називають жагучими брюнетками.

Вона ввійшла легкою ходою. Темна простенька сукня сиділа на ній як улита, обрисовуючи постать з голови до ніг.

Червона троянда, встромлена в чорне волосся, мимоволі приваблювала очі, ніби підкреслюючи оригінальність її обличчя, надавала йому жвавого і пікантного вигляду.

За нею йшла дівчинка в короткій сукенці. Пані Форестье кинулась їм назустріч:

— Здрастуй, Клотільдо!

— Здрастуй, Мадлен!

Вони поцілувались. Потім дівчинка з упевненістю доросілої підставила лобик, сказавши:

— Здрастуйте, кузино!

Пані Форестьє поцілувала і дівчинку.

— Пан Жорж Дюруа, давній товариш Шарля. Пані де Марель — моя подруга і далека родичка, — мовила вона, а тоді додала: — Знаєте, у нас тут просто, без церемоній. Ви нічого не маєте проти?

Дюруа вклонився.

Двері знову розчинились, і ввійшов натоптаний куцань, об руку зі ставною вродливою жінкою, набагато молодшой за нього, з вишуканими манерами й поважною ходою. Це були пан Вальтер, депутат, фінансист, грошовитий ділом південний єврей, видавець «Французького життя», і його дружина, уроджена Базіль-Равало, дочка банкіра.

Далі надійшли один по одному Жак Ріваль, дуже елегантний, і Норбер де Варен; комір його фрака вилискував, натертий довгим, аж до плечей, волоссям, з якого сипалась біла лупа. Його погано зав’язана краватка була не першої свіжості. Він підійшов із грацією старого красеня і, взявши руку пані Форестьє, поцілував її. Коли він нахилився, його волосся розсипалось по її голій руці.

З’явився, нарешті, і сам Форестьє, перепрошуючи зі спізнення. Він затримався в редакції в зв’язку з виступом Мореля. Пан Морель, депутат-радикал, звернувся до міністерства із запитом про вимогу кредитів для колонізації Алжіру.

Слуга оповістив:

— Обід подано.

Всі перейшли до їдальні.

Дюруа посадили між пані де Марель і її дочкою. Він знову спантеличився, боячись щось наплутати, непевний, як користуватись виделкою, ложкою та келихами, яких було чотири, один — ясно-блакитний. Що п’ють із нього?

Суп усі їли мовчки, потім Норбер де Варен спитав:

— Ви читали про процес Готьє? Яка кумедна історія!

І всі почали обговорювати цей адюльтер, ускладнений шантажем. Вони говорили про це не так, як говорять у сімейному колі про події, відомі з газет, а так, як лікарі розмовляють про хворобу або городники про овочі. Не обурювались, не дивувалися з фактів, а шукали їх глибоких потайних причин з якоюсь професійною цікавістю і з цілковитою байдужістю до самого злочину. Намагались точно з’ясувати мотиви вчинків, визначити всі психологічні моменти, що призвели до драми — результату особливого душевного стану, що його вивчає наука. Жінки й собі захоплювалися цим дослідженням, цими пошуками. Інші свіжі події теж розглядали, коментували, повертали на всі боки, зважали на їхню вартість з практичним підходом і під спеціальним кутом зору торговців новинами, що розмінюють людську комедію на рядки — так, як комерсанти розглядають, випробовують і зважують товар, перш ніж запропонувати його покупцям.

Далі мова зайшла про одну дуель, і слово забрав Жак Ріваль. Це був його фах: ніхто інший не міг торкатися цієї справи.

Дюруа не наважувався втрутитись у розмову. Вряди-годи він поглядав на свою сусідку, її круглі груди вабили його. Діамант звисав у неї на золотій нитці з вушка, наче крапля води, що скотилась по шиї. Часом вона робила якесь зауваження, і це викликало посмішку в усіх. В неї був веселий, гострий розум досвідченого дівчиська, що нічого не бере близько до серця і дивиться на все з добродушним скептицизмом.

Дюруа намагався вигадати якийсь комплімент для неї і, нічого не знайшовши, зайнявся дочкою — наливав їй напої, подавав страви, прислужував. Дівчинка, суворіша за матір, поважно кивала головою, гречно дякувала: «Ви дуже люб’язний, пане», — і по-дитячому замислено слухала дорослих.

Обід був чудовий, і всі висловлювали своє захоплення. Пан Вальтер їв за трьох, майже не розмовляв і косував під окулярів на страви, що їх йому подавали. Норбер де Варен не відставав від нього і часом забризкував підливою свою маніжку.

Форестьє з серйозною посмішкою спостерігав усе це, обмінюючись із своєю дружиною багатозначними поглядами, немов вони були спільники, що роблять укупі якесь важке, але успішне діло.

Обличчя червоніли, голоси гучнішали. Слуга раз у раз шепотів гостям на вухо:

— Кортон? Шато-Лароз?

Кортон особливо припав Дюруа до смаку, і він щоразу підставляв свій келих. П’янке збудження охопило його, гаряча веселість, що підіймалась від живота до голови, нуртувала по жилах, пронизувала всього. Він почував повне блаженство, блаженство життя й думки, тіла й душі.

І йому кортіло говорити, привернути до себе увагу, хотілось, щоб його слухали, оцінили і визнали, як усіх цих чоловіків, кожне слово яких підхоплювали на льоту.

Але розмова точилась безупинно, думка чіплялась за думку, перестрибуючи з теми на тему, говорили з приводу всякого слова, всякої дрібниці, перебравши всі злободенні події й побіжно торкнувшись безлічі питань, знову повернулися до важливого виступу пана Мореля про колонізацію Алжіру.

Пан Вальтер з цього приводу сказав між двома стравами кілька дотепів, бо розум у нього був скептичний і фривольний. Форестьє розповів зміст своєї завтрашньої статті. Жак Ріваль указував на необхідність встановлення в колоніях військової влади та надання земельних концесій усім офіцерам після тридцяти років служби в колоніях.

— Таким чином, — мовив він, — ви створите енергійне населення, що буде складатися з людей, які знають і люблять ту країну, де служили, знають її мову і обізнані з усіма важливими питаннями, які важко осягнути новакам.

Норбер де В арен перепинив його:

— Так… вони знатимуть усе, крім землеробства. Вони говоритимуть по-арабському, але не відатимуть, як садити буряки і як сіяти пшеницю. Вони навіть будуть дуже вправними у фехтуванні, але нічого не тямитимуть в угноєнні полів. Треба, навпаки, відкрити широкий доступ у цю нову країну для всіх. Розумні люди знайдуть собі там місце, решта — загине. Це соціальний закон.

Настала коротка тиша. Всі посміхались.

Жорж Дюруа розкрив рота і заговорив, здивовано прислухаючись