Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

(Втрачено сторінку 216 оригіналу).

… тільки б десь прилягти — може, не так болітиме голова й менше буде нити все тіло, яке покидають останні сили…

Як у тумані, бачу й тепер, через багато років, кам’яну браму, де ми спинились передихнути, і на ній ще незвичний для мене напис: «Лікарня ім. Жовтневої революції».

Поки доходимо до приймальні, пригадую — хтось із Соколовських розповідав мені: Оля, прощаючись із братом, ревно хрестила його та інших хлоп’ят-середньошкільників, що сідали у товарні вагони їхати до Крут. Їхали вмирати там…

— І куди їх стільки несуть! А де класти, коли нема вже жодного вільного ліжка? — невдоволено забурчав хтось, а другий, у білому халаті, що записував з Олиних слів моє прізвище, ім’я та по батькові, незворушно відповів:

— Кладіть тим часом долі, тільки підстеліть матрас — за ніч багато ліжок звільниться…

Мені було байдуже, де мене покладуть. З усіх питань, які ще якось цікавили мене, було тільки одне: чи перехрестить і мене Оля на прощання так, як хрестила свого брата й його товаришів у морозний січневий ранок 1918 року? Таж і я поїхав би з ними до Крут, якби в той час був не в Харкові, а в Києві, і лежати б мені разом із ними у братській могилі на Аскольдовому цвинтарі. Чим же обернеться для мене лікарня ім. Жовтневої революції — новими Крутами чи чимось іншим? — думалось мені рештками притомності, коли, заточуючись, ішов я за санітаром через довгий коридор, де маячили й стогнали хворі на тиф, поки не впав у цілковиту непам’ять…

Післяслово

От і закінчив я нарешті свою кількарічну працю, задля якої відклав надовго достиглі сюжети своїх белетристичних творів та безкінечні нотатки мовних зауважень. Навіть листування занедбав, щоб виконати свою давню обіцянку близьким і далеким мені людям — написати якщо не великі мемуари, то бодай спогади про ті буремні дні, коли ми прокидались від майже трьохсотлітньої летаргії. Естафета поколінь з її легендами й правдивими переказами про діла бітьків не раз безжально перетиналась чужими ворожими руками, — то хто ж розповість молодшому поколінню й нашим нащадкам правду про те, що давно минулось, як не я, сучасник і співучасник тих знаменних подій, коли вирішувалась наша історична доля? Так не раз казали мені спраглі історичної правди люди, так, кінець кінцем, став думати й я.

Мемуарна література на радянській Україні дуже бідна: хіба тільки й назовеш із цього жанру «Розповідь про неспокій» Ю. Смолича. Леле, в цій «Розповіді» є тільки половина правди, за яку йому свого часу чимало перепало від тих чільних осіб, які в нас керують літературою і скеровують її в бажане їм річище. Та спасибі Смоличеві й за цю напівправду, яку жадібно хапали читачі, намагаючись дізнатись про те, що їм не належить знати з певних політичних міркувань!..

Сідаючи за свої спогади й аж ніяк не покладаючи надій на публікацію їх за мого життя, я наказав собі писати тільки правду, не оглядаючись на те, чи сподобається така правда моїм майбутнім читачам, що перебувають на полярних полюсах суспільного життя. Щоб писати саму правду, треба вивільнитись від внутрішнього цензора, того найстрашнішого цензора в самому авторі, який стільки погубив добрих задумів і нездійснених намірів. Я звільнився від цього цензора і в своїй правді був нещадний до певних історичних подій і діячів, ба навіть до самого себе, бо понад усе поставив правду.

Але що таке правда?

Чи існує як певний критерій, як єдиний незаперечний еталон для всіх і для всього? Навряд. Не тільки в окремих людей, а й у цілих народів є своя правда, за яку вони борються і падають або перемагають. Не треба плутати не зовсім тотожні поняття — правда і факт, котрі далеко не завжди вкладаються в один вимір. Факт — реальна річ, яку можна подавати в її натуральному вигляді або замовчувати про неї; правда — належить до категорії іншого порядку: хто як сприймає й оцінює той чи той факт. Отож факт є об’єктивна категорія, тоді-як правда — якоюсь мірою суб’єктивна.

З цього погляду і мої спогади не позбавлені, мабуть, певного суб’єктивізму в освітленні історичних фактів і в оцінці діяльності тих наших діячів, що вийшли на арену новітньої історії України. Тут важить саме подання цих фактів і щирість автора, котрий писав те, що думав, а не те, що наказували йому згори. У цьому полягає достойність усяких мемуарів, у тому числі й моїх спогадів.

Знаю, що мене лаятимуть за ці спогади і справа, й зліва. Одні закидатимуть мені недостатню пошану до визнаних національних авторитетів, які колись так багато зробили для України, гудитимуть мене за песимізм і брак історичної перспективи, другі, як це водиться в них, затаврують мою працю як наклеп і вигадки. Та Бог з ними — тими й тими! Я перегортав сторінки своєї пам’яті не для того, щоб паплюжити наші змагання тих незабутніх літ, а щоб у майбутньому, коли ще раз нам усміхнеться доля (а це конче буде колись!), не повторювати тих помилок і хиб, що привели нас до катастрофи. Хай те, що промайнуло трагічною жарптицею над нашою землею в перші роки великої революції, вдруге повториться не як фарс, а як упевнений чин, перевірений попередніми поразками.

Згорнувши останню сторінку своїх спогадів, мимоволі підбиваєш усьому підсумок і питаєш самого себе: чому ж сталось так, як воно є? Чому поляки, чехи, фінни, ірландці знайшли своє місце під сонцем, а ми, українці, лишились «невід’ємною частиною» історично-штучного цілого? Чому, замість «засяяти в народів вільних колі», ми знову обертаємось у етнічну масу, над якою висить постійна загроза знищення нашої національної індивідуальності? Чому від державної самостійності, що її проголосив IV Універсал Центральної Ради 22 січня 1918 року, не лишилось навіть куценької справжньої автономії (камуфляжні назви й гасла я не беру на увагу)? Чому, чому й чому?

Багато може бути відповідей на ці кляті «чому», й усі вони будуть різні й часом дуже суперечливі одна одній. Відповім і я, наперед застерігаючи, що не нав’язую нікому своєї думки й не вважаю її за безапеляційну, тож хай не обурюються ті, котрим вона видасться занадто парадоксальною.

Ми спізнились з проголошенням незалежності більше як на півроку. Її мав би проголосити не IV Універсал у січні 1918, а — І Універсал Центральної Ради в червні або липні 1917 року! Цей Універсал повинен був би проголосити воднораз вихід України з