Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

Химера? Може, — химера, а може, й смілива думка, що, кінець кінцем, знайшла б своє здійснення.

Розгляньмо всі pro й contra, всі «за» і «проти».

Проти: в середині літа 1917 року Петроградський Тимчасовий уряд ще мав досить потужну військову силу, щоб приборкати в липні спробу більшовицького перевороту в Петрограді й путч українського Полуботківського полку в Києві. Військовий міністр Тимчасового уряду Керенський зважився навіть розпочати червневий наступ на австрійському фронті, який, щоправда, швидко видихся й закінчився катастрофою, після якої годі було й думати про будь-яку акцію на всіх фронтах.

Чи не приголомшило б проголошення самостійності самий український нарід, котрий, пробудившись від віковічного сну, тільки-но почав знаходити самого себе як націю?

Чи не прокляла б на віки вічні ідею державної самостійності України Антанта, для якої вихід України з війни означав би страшний удар вивільнених німецьких корпусів на західному фронті?

Нарешті, з ким і як будувати українську незалежну державу, коли провідна частина нації, її інтелігенція, складалась тоді з учителів, агрономів, ветеринарів, артистів і письменників — людей без адміністраціййого досвіду, без гартованого масового вишколу в тюрмах, на каторзі та на еміграції?

Перейдімо тепер до всіх елементів «за».

Середина літа 1917 року була чи не кульмінаційним моментом українського національного піднесення, коли буквально на очах нація творилась і множилась. Це розуміли й її вороги: якщо в квітні комендант Києва полковник Тимчасового уряду Оберучев погрожував «разогнать штыками» Перший український національний конгрес, то в червні він мусив мовчки спостерігати, як відбувається в Києві 2-й Український військовий з’їзд, що його заборонив Керенський, і вже не міг Оберучев прицитькнути, коли на цьому велелюдному з’їзді лунали палкі промови досить радикального змісту. Я не певен, чи той з’їзд і проголошення тоді І Універсалу були саме на часі: далеко слушніший час для проголошення в І Універсалі незалежності з миром і передачею землі селянству, цій основній базі української нації, був би після краху авантури Керенського з наступом на австрійському фронті, коли російську армію охопила деморалізація і безглуздя воювати далі з німцями та австрійцями стало очевидне.

Нема нічого дивного в тому, що військові сили Тимчасового уряду приборкали в липневі дні кепсько організоване більшовицьке повстання в Петрограді: самі більшовики тоді ще були надто слабкі, щоб захопити владу в такій неосяжній країні, але вони радо підтримували кожний рух, що йшов проти Тимчасового уряду, і для мене нема сумніву, що й проголошення незалежності України з миром та передачею поміщицької й монастирської землі селянам — вони також підтримали б, як підтримали й путч полуботківців у Києві. Погромити полуботківців для Оберучева не становило великих труднощів: адже на цей нещодавно сформований без дозволу Тимчасового уряду полк, на який скоса дивився й прем’єр Генерального секретаріату антимілітарист Винниченко, полк, котрий діяв на свій страх і ризик, бажаючи поставити Центральну Раду перед доконаним фактом — передачі їй державної влади в Києві, на цей полк накинулась уся київська залога! Ба навіть Центральна Рада, на свій сором, щоб показати лояльність до влади Тимчасового уряду, послала свій єдиний Богданівський полк на підмогу приборкувачам полуботківців…

Інша річ, коли б повстали ці два полки, підтримані численними делегатами 2-го військового з’їзду, готовими до рішучих дій. До того ж можна було випустити з Дарницького табору полонених кілька тисяч галичан і озброїти їх, як це пропонувала маленька фракція Центральної Ради соціалістів-самостійників. Безперечно, що на заклик Центральної Ради боронити самостійну Україну стали б формуватися й-курені запальних юнаків, готових від дати молоде життя за вимріяну Україну. Напевно, й маси селянства, знаджені перспективою миру й одержання землі, не лишились би байдужими до такої рішучої акції першого українського парламенту — Центральної Ради, отже, Тимчасовому урядові довелось би воювати з усім українським народом, а не з одним повсталим полком одчайдухів-полуботківців! А це, в умовах анархії, що вже виразно починалася в країні, була небезпечна річ.

Звісно, такий сміливий захід керівників українського руху був ризикований: він міг би кінчитись і перемогою, й поразкою, але шансів на перемогу було чимало, не кажучи вже про те, що в азартній грі дають виграш не дрібні обережні ставки, а — великі, надто коли гравець іде ва-банк. Та навіть, на випадок поразки, в тодішніх обставинах чимраз більшого розпаду центральної влади лишалась перспектива в недалекому майбутньому реваншу, що дав би остаточну перемогу, як це сталось у більшовиків і напевно сталось би й в українців, бо більшовики були тільки окрема партія, тоді як українці — відроджена нація з усіма висхідними даними. Під словом «українці» я маю на увазі єдиний національний фронт з усіх українських політичних партій, що складали Центральну Раду й ішли під гаслом «вільної України», дарма що в це поняття вони вкладали різні уявлення.

Для такого зваженого кроку, як проголошення незалежності, миру й кардинальної аграрної реформи, потрібні були рішучі, вольові люди чи навіть така одна людина, якою був у більшовиків Ленін, та чи ж мали ми, українці, таких людей або принаймні хоч одну людину? Про це поговоримо далі.

Проголошення самостійності вліті 1917 року, безперечно, приголомшило б попервах декого з української інтелігенції, котра ще не встигла остаточно пірвати пуповину, що зв’язувала її з матернім лоном високої російської культури. Але то був би такий же тимчасовий шок, як і в січні 1918 року, що швидко минув, поступаючись перед усвідомленням своєї національної громадянської та державної гідності. Селянство в своїй масі не тільки не перечило б, а й підтримало б самостійність, аби тільки вона давала мир і землю. Виняток становили б хіба тільки куркулі, що пнулись у пани й усе панське, цебто, на їхню думку, російське, але вони, як і самі поміщики, являли собою незначну меншість, що не могла б стати серйозною перешкодою.

Біда була в тому, що провідники української політики тоді ще не усвідомлювали доконечності державної самостійності. Голова Центральної Ради професор Грушевський був переконаний федераліст і носився з ідеєю федеративної перебудови Російської імперії навіть якийсь час після IV Універсалу, вважаючи самостійність за тимчасовий вимушений захід, бо, мовляв, не стало з ким «федеруватися». Тільки виїжджаючи з Києва до Житомира з рештками оборонців Центральної Ради, він подивився на заграву від пожежі свого шестиповерхового будинку на Паньківській вулиці, підпаленого бризантними снарядами, і гірко промовив: «У цьому будинку згоріли всі мрї думки