Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

про федерацію з Росією…» Голова Генерального секретаріату, цебто прем’єр-міністр, український соціал-демократ, письменник Винниченко був більше соціаліст, готовий на всякі соціалістичні експерименти, ніж державний діяч, котрий наполегливо й послідовно скеровує політику свого уряду в певному державно-незалежницькому напрямі. До того ж Винниченко був антимілітарист і чи не найбільше боявся створення української мілітарної сили, котра, на його думку, неодмінно стане реакційною і поставить на чолі України якогось самовладця гетьмана: недарма ж бо під час першої української маніфестації в березні 1917 року на одному прапорі був напис: «Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі!» Куди там Винниченкові було прагнути самостійності й створення українського війська, без якого годі вибороти свою незалежну державу! Однак національний рух серед вояцтва був тоді дуже потужний, і на нього не можна було не вважати, і Винниченко вважав на нього як на тимчасову потребу, поки точиться війна з Німеччиною та Австрією, не гребуючи, проте, користуватися зародками української армії, як козирною картою, в своєму торзі з Тимчасовим урядом за розмір автономії України. Тут не треба забувати, що весь західний фронт російської армії ще тримався великою мірою завдяки солдатам-українцям, котрі довго зберігали Дисциплінованість і не піддавались загальній деморалізації та Дезерції, що спонукало навіть ультраправого генерала Корнілова, Тодішнього головнокомандувача російської армії, не тільки не перешкоджати відокремленню українських вояків в осібні частини, а й дати згоду на формування окремого українського корпусу. Які сприятливі були об’єктивні умови для створення української військової сили — цієї передумови самостійності! Але їх змарнував Винниченко й ті українські політики, що були під його впливом… Навіщо, мовляв, Україні потрібно мати свою армію? Таж з Російською демократією ми завжди договоримось! Благодушні Українські політики ще тішились ілюзіями перших місяців Лютневої революції, не думаючи, що згодом може піднести голову Російська реакція в особі Денікіна, Колчака, Юденіча, та й з російською демократією, як показала в близькому майбутньому практика, не так легко буде договоритись навіть у справі автономії України. Дорогий час було марно витрачено на безплідні переговори з Тимчасовим урядом та Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів, унаслідок яких виторгувано куценьку автономію лише для п’ятьох губерній України. Загальне піднесення, бойовий настрій широких українських мас спадали, і їх не могли вже піднести ні малозмістовний II Універсал з інформацією про переговори Центральної Ради з Тимчасовим урядом, ні III Універсал з проголошенням утворення Української Народної Республіки в складі Російської федерації. Час прогаяно, ініціативу втрачено, українська проблема відсунулась на другий план, а українські політики, які мали розв’язати кардинально цю проблему, стали пасивними спостерігачами політичних подій замість бути їх організаторами…

На арену історії в масштабі всієї Російської імперії виступає більшовизм, що набирає чимраз більше динамічної сили, бо його проводарі твердо знають, чого вони хочуть, і не йдуть ні на які компроміси. Якими нужденними, як порівняти їх з більшовиками, виглядають провідники Центральної Ради, котрі тільки тоді зрозуміли потребу мати свою збройну силу, коли їм навіть ця найрадикальніша течія російської демократії — більшовики — подала ультиматум передати владу на Україні з’їздові Рад, а слідом за цим десятитисячна армія Муравйова перейшла кордон України! Тут нічим не могла зарадити відозва-протест до всіх недержавних народів Російської імперії, що її написала Центральна Рада, — тут треба було боронитись, і то не голіруч, а збройно! Це зрозумів навіть Винниченко, який звернувся до українського робітництва із закликом формувати загони вільного козацтва, на що відгукнулись київські робітники Батиєвої гори, Лук’янівки та Куренівки, взявши на себе неабиякий тягар десятиденної оборони Києва в той час, коли під впливом більшовицької агітації, допущеної попередньою політикою того ж Винниченка, розкладались регулярні українські полки в Києві. Як каже прислів’я: мудрий лях по шкоді!..

Отже, довелось нашвидку, у вкрай несприятливих обставинах, робити те, що слід було вчинити півроку тому, — організовувати українське військо, проголошувати самостійність і укладати мир з центральними державами.

Звісно, Антанта, до якої входили Франція, Англія, а наприкінці війни пристали й Сполучені Штати Америки, була б обурена з виходу України з війни, але хіба Берестейський мир України з центральними державами, укладений у січні 1918 року, зменшив це обурення? Навпаки, збільшив, бо знесилена тепер Україна мусила просити в німців військової допомоги проти більшовиків, що призвело до німецької окупації України й дало Німеччині матеріальну можливість далі провадити війну з Антантою. А замирившись з Німеччиною та Австрією вліті 1917 року, Україна могла б лишитись нейтральною державою. За умов внутрішньої стабільності Української Народної Республіки, кінець кінцем, її мусили б визнати Франція й Англія, не кажучи про Сполучені Штати Америки, як це зробили вони згодом з далеко більшим для них злом — Радянською Росією. Демократична Україна з її багатими природними ресурсами та широким ринком збуту для промисловості індустріальних держав рано чи пізно продиктувала б Антанті цей корисний для неї всіма сторонами крок.

Нарешті, про той людський матеріал, з якого можна чи не можна було збудувати самостійну державу. Чи могли ці народні вчителі, агрономи, артисти й письменники стати будівничими держави? Де було взяти їм Досвіду у військовій, адміністраційній та дипломатичній царині? Таж у них не було ні досвіду, ні фаху, ні відповідної освіти. Якщо в більшовиків був колишній працівник міністерства закордонних справ царської Росії Чичерін, то наші дипломати, типу Севрюка, під час берестейських мирових переговорів щойно вийшли з університетських аудиторій; якщо, прийшовши до влади, більшовики зуміли поставити собі на службу вищих офіцерів з Генерального штабу колишньої Російської імперії, то в нас 1917 року серед військових діячів не було жодного генерала, не було густо й з старшинським складом. Найвище звання мав підполковник Капкан, командир Першого українського полку ім. Богдана Хмельницького, та й той залишив по собі слід тільки перекладом військової команди на українську мову, зникнувши далі з поля овиду на терені наших збройних змагань. Але зате був поручик Міхновський, колишній адвокат, який показав себе талановитим військовим організатором з перших днів Лютневої революції, створивши Військове товариство ім. Полуботка, це замасковане міністерство військових справ, та Полуботківський полк, готовий, в разі потреби, до рішучого чину, як це він продемонстрував у Липневі дні в Києві 1917 року. Міхновський був автор брошури «Самостійна Україна», що її видала на порозі нового століття єдина тоді українська партія РУП, і лишався й далі переконаним самостійником, за що його й затер прем’єр Винниченко, користуючись у масах більшим впливом, ніж Міхновський.

Соціал-демократ Симон Петлюра, якого висунув, на свою голову, як співпартійця, Винниченко замість Міхновського керувати військовими справами, був не військовий, а колишній журналіст, син полтавського