Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наступним потягом Вільгельм зі своїми новобранцями вирушив до села Чепрега в Угорщині. Комендантом там був підполковник барон Румерскірх. Він мав погану славу, й уже під час першої зустрічі у Вільгельма склалося враження, що ця репутація — правдива.
— Знаємо, знаємо, в полі дуже гарно, всі сюди прагнуть, бажаючи військової романтики. Та у Відні ліпше, і через кілька днів ви це зрозумієте, — такими словами зустрів Вільгельма Румерскірх і засміявся неприємним скрипучим сміхом. У нього погано пахло з рота, і видно було, що обидва передні зуби зіпсовані.
І барон докладав усіх зусиль, аби всім новобранцям якомога швидше захотілось утікати куди завгодно, тільки би якнайдалі від нього. Необхідну щоденну муштру для солдатів і офіцерів він перетворював на справжні знущання.
— Інженяри, касієри, фризієри й інша таліґенція! Дохтори, професори, редахтори — струнко! Може, в цивілю ви чогось і варті, але при війську ви нездари у квадраті,◦— кричав він ламаною мішаниною польської та української, змушуючи солдатів годинами відбувати військові вправи, а за кожну найменшу провину давав кілька діб гауптвахти чи посилав чистити вбиральні.
Жодні Вільгельмові зусилля пом’якшити його надмірну суворість, особливо щодо українців і євреїв, не допомагали. Один молодий єврейський студент-математик з Вільгельмового полку навіть застрелився в туалеті, не витримавши цих знущань. Поки тривала муштра, Румерскірх удавав зі себе сміливця, а всіх уважав боягузами. Та коли одного разу раптом опинився біля лінії бою і під гуркіт гармат, свист куль та розриви шрапнелі отримав наказ доповзти до першої лінії окопів і зайняти бойові позиції, то кинувся шукати порятунку від куль, заховавшись у вигрібну яму, де застряг по саму шию і мало не втонув.
— І тут він переконався, яким боягузом був порівняно з моїми українцями, — потираючи руки від радості, розповідав далі Вільгельм. — Мав я одного трубача. Називався Лука Бойко і походив зі села Бучини на Брідщині. З нього барон Румерскірх знущався чи не найдужче, вважаючи гру на трубі даремною тратою часу. Так-от, під час того бою в Карпатах Лука дістав сильний шрапнельний постріл, який розтріскав йому праву руку. Мимо того, Бойко вискочив із окопів і побіг, аби витягнути раненого барона з гівна. Я кричу йому: «Бойку! Не йди туди, бо погибнеш!». Але він, мимо того, пішов, притягнув Румерскірха й тоді зімлів з упливу крови. Я зараз вислав його до шпиталю. Там прикинулася йому гангрена. Хлопові хотіли відрізати цілу руку. Тоді він утік зі шпиталю до мене. Здав я його до дивізійного шпиталю, де йому руку лиш надрізали. Він виздоровів. Таких випадків дійсної самопосвяти і геройства золотого українського жовніра міг би я подати безліч. А барон Румерскірх із українців відтоді вже не знущався.
Узимку 1916 року Іван захворів на запалення суглобів, яким страждав іще з дитинства. Вільгельм також зліг із черговим ускладненням свого туберкульозу. Вони лежали в одній лікарні, навіть в одній палаті, звідки їх раз на два дні возили до лазні. Вільгельм проявляв чудеса винахідливості, щоби дістати для себе і для Івана найкращі харчі. Робив це, розсилаючи друзям листи такого змісту:
«Любий друже!
Мені вже набагато ліпше, але все ж таки й після 8-10 тижнів не можна говорити про одужання. Я маю відбути ще одне посилене харчування і дотримуватися постільного режиму. Це дуже прикро, але потрібно. І я все це чітко виконую. Тут дуже-дуже тяжко отримати білий хліб, я отримую його дуже рідко і лише по чверть буханки. А я маю їсти білий хліб, бо лікар сказав, що чорний мені тільки шкодить. З цієї причини я хотів би Вас попрохати, любий друже, чи не могли би Ви бути такі ласкаві присилати мені з ресторану кожного тижня дві буханки білого хліба, і саме такого, яким ви мене пригощали, — це було дуже мило з Вашого боку. Я був би Вам, мій любий друже, нескінченно вдячний, якщо Ви змогли би для мене це зробити. Але якщо у зв’язку з цим виникнуть якісь проблеми, то, будь ласка, не намагайтеся зробити неможливе! Я прошу Вас пересилати хліб у поліетиленовому пакеті на мою адресу».
З сусідньої палати іноді долинало совгання: опівночі поранені, котрі лежали там, часто зсували до дверей усі ліжка і тумбочки, ставили те все одне на друге і залягали за такою барикадою, чекаючи нападу ворога. Один хворий мав слухові галюцинації, йому постійно вчувалися вибухи, й він так сильно кричав, що інші вірили йому. Зранку на обхід приходив лікар, і лише з його появою солдати погоджувалися розібрати барикаду, бо сестри не могли вмовити їх покинути оборонні позиції. Лікар робив огляд, потому солдати засинали, втомлені нічною вартою. Так повторювалося досить часто. Юнак, котрий мав галюцинації, втратив на фронті зір і мав пошкоджену барабанну перетинку в одному з вух. То був дуже вродливий двадцятирічний хлопець із довгими нервовими пальцями та з вишуканими рисами обличчя. Коли вони з Вільгельмом зустрічалися на великому спільному балконі, куди хворих після сніданку вивозили на прогулянку, Вільгельм завжди зупиняв на хлопці довгий уважний погляд. Іванові цей погляд не подобався, і тоді він намагався відвернути Вільгельмову увагу від хлопця.
Лікарі не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма», після закриття браузера.