Читати книгу - "Марина — цариця московська"

Поселили її в резиденції царя Бориса Годунова. (Марина весело сміялася: уявляєте? Я в палаці Годуна!) Там вона мала відпочити з дороги (від щоденного трясіння в кареті вже боліло все тіло) й очікувати вістей од батька, який зі своїми людьми був у Москві.

Невгамовна фрейліна Хмелевська оббігала чи не весь палац і, повернувшись до цариці, захоплено плескала в долоньки:

— Ах, ах, панночко ясновельможная, цариця москов­ська! Це так символічно, що ти знаходишся в палаці того Годуна, який багнув царя Бориса зжити з цього звіту! Але сам змушений був його залишити... І ось ти в його палаці, а завтра-позавтра будеш у Кремлі. Ах, ах скільки цікавого колись буду розказувати своїм майбутнім дітям! Ах, ах!.. Як я рада і горда, що причетна до самої історії! І як би було здорово, аби наші не затівали спірок і чварів недобрих з «москвою»!.. Я переконана: ніякі розбрати до добра не доведуть. Особливо нас, ми ж бо в чужій країні, яка ще тільки-тільки має стати нашою — якщо взагалі коли стане.

Бідна фрейліна, вона наче відчувала, що від конфліктів поляків з «москвою» постраждає однією з перших... І накладе у тих чварах головою. А в неї ж така була гарненька білява голівка — як у ляльки.

Та й сама вона була гарненькою, чи не казковою лялькою... Дуже хотіла після закінчення служби в цариці Марини вийти заміж — як фрейліна, вона не мала на це права. Фрейліни мали залишатися дівчатами, а жінки неодруженими. І панна Хмелевська назавжди залишиться дівчиною, і тих майбутніх дітей, що їм вона збиралась розказувати біля теплого каміна про свою причетність до пані історії, у неї так ніколи й не буде...

4 травня воєвода Юрій Мнішек, тесть царя Дмитрія Івановича, урочисто, як наче висока державна особа, в’їхав зі своїми людьми до Кремля. Оскільки ж у Москві був на той час інший календар, як у Польщі, то сталося це не 4 травня, а 25 квітня за польським календарем, себто воєвода повернувся на десять днів назад. Перед в’їздом до столиці цар прислав воєводі та його знатним родичам кращих коней, а з царської конюшні для пана воєводи був приготовлений баский кінь із сідлом, прикрашеним золотом.

Вже в передмісті пана воєводу, який їхав на тому подарованому коневі з позолоченим сідлом (наче полководець вступав у щойно захоплене місто), зустріли з поклонами найзнатніші дворяни та бояри московські — їх було буцімто аж... «Аж до полутора тысяч». Це хіба ж так потішило пана воєводу і налаштувало його на урочистий лад та піднесені думки про власну персону. Особливо коли пан воєвода дізнався, що його зу­стрічає «сам» боярин Петро Басманов, найвпливовіший серед бояр і особистий друг царя. Приємно було й те, що боярин вирядився в гусарський костюм, аби потішити пана воєводу. Басманов їхав на коні поруч з воєводою і розказував йому, як його величність зрадіє, коли нарешті побачить у Кремлі батька своєї жони...

Історія зберегла свідчення, що саме тоді через Москва-ріку був наведений «дивовижний міст», зроблений «винахідливо, без опор, а тільки на одних канатах». До Кремля польські гості їхали крізь стрій «вершників, досить пристойно зодягнених», які стояли у два ряди і вітали пана воєводу як найдорожчого гостя.

Пан воєвода таким прийомом був здорово потішений і тільки вертів навсібіч головою, дивуючись, які знатні люди його зустрічають і щиро вітають. Збереглися також свідчення, що в день приїзду панові воєводі дали відпочити з дороги і на знак прихильності й приязні прислали багаті яства і напої з царського столу — Юрій Мнішек схвильований і захмелілий бенкетував чи не до ранку. Тим більше, його розважав один з найближчих до царя служителів князь Іван Хворостинін, який приїхав «провідати пана воєводу та виявити радість з приводу його приїзду в царство його Московське». Князь і воєвода не стомлюючись чаркували, а потім, відкинувши всякий етикет, обнялися — на знак братства між двома народами — польським та московським — і затягли на все горло якусь пісню... Що то була за пісня, вони й самі не знали, адже пан воєвода щось співав по-своєму, по-польськи, а князь затягував на свій, на московський лад, але обидва залишилися один одним дуже задоволені...

Другодні воєводу, який тихо стогнав від всеношної, проведеної за бенкетним столом, урочисто провели до Кремля — наче посла якої-небудь іноземної держави (пан воєвода вкотре був потішений і зворушений чи не до сліз). В царських палатах воєводу зустрів Дмитрій Іванович, новий руський цар. Як свідчать очевидці, він сидів «на троне, в одеянии, украшенном жемчугом, драгоценными камнями, в высокой короне, со скипетром в правой руке». Це ж треба, подивувався воєвода, який пам’ятав Дмитрія зовсім іншим, коли він як простий смертний жив у нього в Самборі, і вони чи не щодень зустрічалися, і воєвода тоді царевича по-панібратськи, ляскав рукою по плечу й частенько називав його просто Дмитром... Тепер же перед ним був зовсім інший «Дмитро», до якого боязко було й підступитися, — ліворуч і праворуч трону, на якому возсідав цар, товпилися в пишних вбраннях верхові (себто двірцеві) бояри та дворяни. На прийомі також був присутній Патріарх Московський, увесь Освячений собор, вся Боярська дума і всі знатні і найзнатніші бояри — прийом відбувався в Грановитій палаті Кремля.

Воєвода був милостиво допущений до царської руки і навіть після того, як ткнувся губами в царську руку, «говорил речь», буцімто — за словами одного шляхтича, який був при тому присутній, — промова воєводи так розчулила царя, що він нібито «плакал, как бобр». (Так і написано в спогадах.)

Злива пошанувань, одна одної вишуканіша і вражаючіша, линула на воєводу в Москві — бенкети, що змінювали один одного і були чим далі, тим розкішніші, — йшли безконечною вервечкою, де можна було від яств і питія швидко відкинути ноги —