Читати книгу - "Марина — цариця московська"

навіть витривалому і досвідченому в такому ділі. Екзотичні страви, вишукані вина, солодкозвучна музика і танці красунь з осиними таліями і звабливими грудьми та личками біля столів бенкетуючих теж змінювали одне одного. В кінці вечора, який закінчився лише наступного ранку, музикам і танцівницям від імені царя неодмінно вручали гарні й коштовні дарунки.

Цар Дмитрій Іванович незмінно був на тих посиденьках в центрі уваги, веселий не в міру, жартував — часто вдаючись до крутих і солоних словечок. І від тих його жартів присутні — так велено було — аж за животи хапалися, чим і потішали володаря Кремля. Він часто виходив перевдягатися і заявлявся то в гусарському (польському) вбранні, то в московському, і його парчеві жупани були розкішні, підбиті хутрами соболів і «унизанные жемчугом и всякими украшениями».

Догоджаючи тестеві, цар возив його на полювання, своє, царське, де якось на очах у воєводи вбив ведмедя — нарочито виставленого на царську забаву й потіху. (Із спогадів одного шляхтича: «Там среди других зверей выпустили также медведя, которого никто не смел трогать первым и с ним биться, сам царь, бросившись, убил с одного удара рогатиной так, что даже рукоятка сломалася. И саблей отсек ему голову. «Москва» радостно закричала, увидев это. Все обедали там же в шатрах».)

2 травня за юліанським календарем, прийнятим в Московській державі, столиця мала зустрічати свою нову царицю Марину Юріївну Мнішек, полячку із знатного в Європі шляхетного роду. Церемонія зустрічі була продумана і спланована до найменших дрібниць і схвалена на найвищому рівні в царстві. Так, наприклад, челядь цариці з возами, що ними вони могли б зіпсувати урочистість процесії, в Москву відправили заздалегідь, а сама Москва вже який день готувалася до зустрічі головної героїні незвичайного дійства.

Москві, російській столиці, на той час, як вона приготувалася зустрічати Марину Юріївну, — якщо рахувати з 1147 року, коли — за Іпатіївським літописом — суздальський князь Юрій, прозваний за схильність до загарбування чужих земель Довгоруким, повертаючись з походу на Новгород, послав своєму родаку і союзнику чернігівсько-сіверському князю Святославу Ольговичу запрошення прибути на воєнну раду: «Приди ко мне, брате, в Москов!», — вже виповнилося 459 років.

Для міста — та ще для столиці — всього нічого, юний вік, але Москва (Москов) існувала і до згадуваного 1147 року і належала «боярину некому, богату сущу, йменем Кучко Стефану Ивановичу». Недарма ж її ще раніше прозивали Кучковим. Сам Стефан Іванович був одним з в’ятицьких старійшин і мав у тих краях села, що їх називали збірною назвою — села Кучки.

І було первісне Кучкове, що згодом стало Московим, у вигляді невеличкої дерев’яної фортечки (або ж — «крепост­ци») — «на устье Неглинной выше реки Яузы», тобто там, де вона й нині стоїть. Ще раніше тієї фортечки на тім місці був просто двір боярина Кучки, що згодом розрісся до невеликого укріплення з сільцем біля нього. Край той у ті часи був болотяним, лісистим і, ніде правди діти, таки глухим, на далекій околиці Володимиро-Суздальського князівства. І раптом якесь непримітне сільце якогось Кучки стає столицею сильного і великого князівства під назвою Московське. А суть у тому, що французи виявилися правими, коли устами, здається, А. Дюма-батька проголосили: шерше ля фам. Шукайте жінку!

Зіграла свою видатну історичну роль у заснуванні Москви теж жіночка. Гарна і вельми спокусливо-зваблива молодичка, жона постарілого боярина Кучки. Така вона була гарна, що князь Юрко Довгорукий (і тут йому знадобилися його довгі руки й нахабство, яке часто навіть світом править) — як глянув, так і закохався в неї до безтями. І простягнув свої довгі руки до Кучкихи. А вона... Вона, бісова жінка, забувши про свого законного (хоч і постарілого на той час, але ж Богом їй даного мужа!), так і прилипла до прийшлого князя — молодого, сильного, вдатного з себе і вельми нахабного, що жінкам теж подобається. І так полонила Юрка, що Юрко той, не довго думаючи, убив Кучку (братів його теж повбивав, у домовини їх поскладав, а домовини пустив, як кажуть, у вільне плавання Плавучим озером в глухих лісах), — аби той не заважав йому любесенько користуватися його жоною. (Нe будь жмикрутом: сам покористувався, передай ближньому!) А фортечку його — разом з селами — захопив собі. Треба гадати, як придане його коханки. І тоді ж убивця Кучки та викрадач його жони «вызде на гору и обозрев с нее очима своими (ясно, що не чужими) семо и овамо по обе стороны Москвы-реки и за Неглинною, возлюби села оныя (тим більше, задарма їх відхопив, чому б і «не возлюбить»), и повелевает на месте том вскоре соделати мал древен град и прозва его званием реки тоя Москва-град по имени реки, текущая под ним». Справді-бо, матиме рацію А. Дюма-батько, коли пізніше вигукне: шерше ля фам! Ось яку видатну роль у виникненні Москви колись відіграла жінка, яка успішно закрутила голову молодому й дієвому князеві, — слава вам, жінки наші!

Забравши боярські села, Юрко Довгорукий (от уже й справді довгорукий!) почав облаштовуватися у загарбаному краї, що його він вважав за придане своєї коханки.

Князь звичайно ж там постійно не жив, приїздив туди час од часу зі свого Володимиро-Суздальського князівства, куди, звісно, забрав і свою коханку, приїздив здебільшого з друзями «попировать» та відпочити від трудів праведних — в тім числі і з коханкою, — а городком керував його намісник — тіун.

Мешкав він зі своїми отроками в старих хоромах Кучки і турбувався не стільки захистом містечка, як тим, аби своєчасно зібрати з городян і навколишніх селян данину та забезпечити виконання на вигоду князя різних повинностей.

На княжому дворі накопичувалося і накопичувалося добро. В просторих клітях зберігалося зерно-жито та інші харчові запаси, в льохах — м’ясо, мед, вино та пиво, в коморах — «тяжкий» товар — заготовки та вироби із заліза і міді, сувої тканин та інше майно.

На конюшні стояли сотні, а може, й тисячі коней, на скотарнях — цілі стада корів, овець, кіз.

Було де гульнути. Тож Юрко і запрошував до себе в Москов питних своїх братів. В інші