Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

— Я ніколи не літала над цим… зачарованим краєм. Іншого слова і не підберу.

— Місця тут дійсно… — погодився Самохін.

Вертоліт злетів над плато. Сонце засліпило Людмилі очі. Вона прикрила їх долонею.

— Що це під нами? — спитала у Самохіна. Проте на її запитання відповів Кисни:

— Земля Норденшельда.

— А чому земля? В центрі острова і раптом земля?

— Так назвали.

— Хто назвав? — це вже запитував Добриня.

— Не знаю.

— А я думала, що про тутешні краї ти все знаєш, — спробувала посміхнутися Людмила.

— От і я теж думаю, чому? — втрутився Самохін. — Хто назвав? Чому? Ніхто не знає. А може, і не варто сьогодні так називати, як хтось, колись назвав? От я візьму і назву он ту гору ім'ям свого сина, і буде вона віднині не безіменна… І будуть називати її ім'ям Олега Самохіна! Звучить?

— Звучить, — підтримала Людмила.

— Поза всяким сумнівом, тільки ця гора вже названа іменем Пахтусова, — посміхнувшись, зауважив Калікін. — На архіпелазі багато російських назв: рівнина Менделєєва, хребти Бредіхіна, Лобачевського, Софії Ковалевської, Чебишева, адмірала Макарова і матроса Носкова. Тут — Земля Норденшельда, а там, ближче до Піраміди, льодовик його імені.

— А хто такий, цей Норденшельд? За що йому така честь? — поцікавився Самохін. — Якийсь іноземець, чи що?

— Ні, він наш чоловік, російський підданий… — Касян був радий з того, що розмова входила в те русло, де він почував себе досить впевнено. — Норденшельд народився у Фінляндії в часи, коли вона ще була великим князівством. Російської імперії. Закінчив університет і деякий час працював на Уралі. Десь там на якомусь банкеті виголосив сміливу політичну промову, за що був висланий з Росії, і жив у Швеції. Саме в цей час він кілька разів побував з експедиціями на Шпіцбергені. І, між іншим, доходив до вісімдесят першого градуса сорока двох мінут північної широти.

— Подумаєш, — кинув через плече Самохін. — Я от позавчора Шурочку з метеостанції на вісімдесят п'яту катав… Повітряні кульки в небо запускали, а на вечерю додому.

— Тепер чекай, — не моргнувши оком, сказала Людмила, — кригу, на яку сідав, назвуть твоїм ім'ям, або ще й Шурочку згадають.

— Ми, звичайно, Дуні не розкажемо, — підтримав Добриня. — Однак, прочитає вона на географічній карті: крига імені Шури-Мури, і тоді тобі таки дістанеться на горіхи.

— Байдуже. Перед Дунею виправдаюсь, — прийняв жарт Самохін. — Я ж не для себе, мені хлопця нашого, Олежку, пристроїти треба, увічнити…

— Не турбуйся, — сказав Калікін. — Виросте — сам подбає, щоб по ньому добрий слід на землі лишився.

Напруження потихеньку спадало і, щоб не дати розмові повернутися на мінорну колію, Калікін повів далі розмову про Норденшельда:

— Нільс Адольф Ерік Норденшельд був щасливим у ділах. Йому, сказати просто, щастило. Кругом встигав першим. В 1870 році без провідників ходив льодовими щитами Гренландії, а через п'ять років на шхуні «Певен» першим пройшов Карське море, досяг гирла Єнісею і заклав порт на острові, якому дав ім'я Діксона, шведського комерсанта, на гроші якого була споряджена експедиція. Через рік, аби довести скептикам, що вдале плавання по Карському морю було закономірністю, а не винятком, знову побував на Єнісеї, а в 1878-му, обійшовши мис Челюскіна, вперше в історії північного судноплавства, перезимувавши в 220 кілометрах від Берінгової протоки, щасливо дістався Йокогами, відкривши таким чином Північний морський шлях. Отакі справи з його іменем… А коли додати, що цей непогамовний чоловік постійно перебував у конфронтації з царським урядом, несправедливо звинувачувався в державній зраді і справедливо в образі його величності государя імператора, то стане ясно, якою непересічною особистістю був цей «радевший о благе России» Нільс Адольф Ерік Норденшельд.

Тепер Калікіна слухали уважно і коли він замовк, почали запитувати. Однак відповідати Касянові не довелось. Плато несподівано обірвалося і терасами скотилося по зелених водах затоки. Вертоліт нахилився і почав спускатися до майданчика, над котрим маячів, вказуючи напрямок вітру, смугастий «сачок». Це й була вертолітна площадка Баренцбурга.

Після бурану Баренцбург виглядав незвично світлим. Стіни будинків заліпило мокрим снігом, і вони нагадували Добріші білі хати його рідного Яблунова. Не обійшлося і без шкоди: там буря зірвала дах, там перекинула кіоск «Союздруку», а там пообривала на стовпах дроти. До таких пустощів Півночі в Баренцбурзі звикли. Тут кожен день можна чекати завірюхи, шквального вітру і навіть урагану. Особливо підступною була погода весняних місяців, коли природа ще тільки вживалася в режим літнього круглодобового дня.

Митрича Добриня помітив здаля. Баржовий стояв наче на похоронах з непокритою головою на краю пірса, в тому самому місці, де лежала на дні його «гармонь». У Петра стислося серце: «Напевно, вже щось накоїли, шельми…»

Він озирнувся, помахав рукою Людмилі і Касяну, котрі прямо з вертолітної площадки прямували до будинку лікарні, де мав перебувати містер Белч, і бігом через дві-три сходинки злетів у порт і подався до пірса. Кинув оком на механізми, капати, блоки і одразу зрозумів, що тут сталося. Прямуючи до Митрича, ще здалеку закричав:

— Що ж це ти наробив? Старий ду…

Підлетів до баржевого, сповнений рішучості висловитись більш грунтовно, але, побачивши його сіре від муки лице, осікся.

— Лай мене, синку, лай! — Митрич переминався з ноги на ногу, наче школяр, що нашкодив на уроці. — Заслужив…

— Чому без мене починав? Хто дозволив?

— Чорт під лікоть штовхнув, — безпомічно розвів руками баржевий.

Підійшов Вовчик. Витираючи вимащені в солярку руки, примирливо сказав:

— Нічого страшного, кеп… Я тут усе оглянув. Треба лише корму завести, притягти до берега, щоб хвилею не розтовкло. А трохи стихне, все можна починати спочатку.

— Ні, ви тільки погляньте на нього — нічого страшного! Зараз він, бачте, все оглянув, а куди ж ти