Читати книгу - "Підняти вітрила!"

Герасім почервонів, мов дитина.

— То було б. непогано, пане. Моя дружина дуже зраділа б, бо ж вона теж із ваших країв.

— Невже румунка?

— Авжеж, із гір Вранчі… — Повагавшись трохи, Герасім звів очі на Антона, перехопив його теплий погляд і сказав: — Ви не дивуйтеся, коли скажу, що я й сам грек тільки наполовину.

— Тобто?

— А ось так: мій батько, царство йому небесне, був румун, але втік із батьківщини ще замолоду, бо мав діло з старшим ватагом, і щоб уникнути каторги…

— Отож я й дивуюся, чому ти так гарно розмовляєш по-нашому!

Коли стерновий поїхав, Антон пішов до судді, де зустрівся з вдовою Маруліса — вони домовились про це вчора ввечері. Там він написав декларацію, суддя скріпив її своїм підписом і печаткою: екіпаж «Сперанци» дарував жінці частину здобичі, забраної в піратів, — усе буде поділено тоді, коли знайдеться потерпілий, або за три місяці, якщо його не буде.

На пристані Антона чекав кір Ніколакі.

— Я чув, капітане, ви йдете в Марсель. То правда?

Антон справді вчора ввечері говорив про це, хоча й не прийняв ще тоді твердого рішення. Він терзався всю ніч, схилившись над картою архіпелагу. Куди піти, яку дорогу вибрати, як почати одним-єдиним кораблем обстеження цієї сили островів, що ними всіяна карта? Це безнадійно.

І коли він отак стояв, схилившись над картою, йому сяйнула думка: треба йти у Францію, в Марсель, і не тільки заради Аднани, а тому, що цей порт найближчий. Антон піде в Адміралтейство, скаже все і проситиме: на островах архіпелагу пірати заховали одного французького моряка, рід цього чоловіка приніс багато слави французькому флоту в минулі сторіччя. Хай замість того, щоб робити осінні маневри в інших краях, пошлють невеличку ескадру обнишпорити архіпелаг, вони врятують П'єра, а заодно викоренять і піратів.

Однак Антон обмірковував і варіант відмови, бо знав, що не всі адмірали — справжні моряки. Тому, якщо не вдасться переконати адміралів, він поїде в Сен-Мало, де ще, може, живі дід Леон, дід Жір та інші, моряки й рибалки з діда-прадіда, і скаже їм так: «Люди добрі, внук діда Леона уже чотири роки в руках піратів…» І тоді вирушить ціла ескадра рибалок — десятки, сотні кораблів. Внуки корсарів покриють Середземне море й архіпелаг, вони зможуть обнишпорити всі острови, неодмінно знайдуть піратів і витягнуть із нір, мов пацюків!..

Отже, вперед, «Сперанцо», на Марсель!..

Звісно, зваживши все, уже спокійно, Антон подумав, що було б добре, аби його план здійснився хоч на чверть.

Тож коли прийшов кір Ніколакі, він саме збирався повідомити своє рішення екіпажеві. Жаль, що не було зараз стернового, але Герасімова наука не пропала марно…

— Мені дуже прикро, кіре Ніколакі, але про Марсель говорилося просто так. Ми, очевидно, повернемося у Стамбул…

Люди з екіпажу, хоч і не дуже розуміли по-грецьки, здогадались, про що говорить капітан, однак зробили вигляд, ніби не чують цих вигадок.

— Жаль! — зітхнув кір Ніколакі.

— А у вас що, якісь справи у Марселі? — незворушно спитав Антон.

Та що тут довго розказувати! Невідомо, чи зміг би Герасім краще облагодити ці справи, бо за півгодини балачок капітан «Сперанци» погодився завантажити триста бочок маслинової олії до Марселя за 2400 драхм, тобто за 120 ікосарів.

«Сперанца» затрималась у Піреї ще на день, чекаючи, поки повернеться стерновий. Люди розійшлися по місту, тільки Ісмаїл був за вартового на палубі. Він сів на кормовому кнехті і, поклавши шматок пап'є-маше на коліна, малював порт Пірей.

— Калі-мера! — привітався раптом хтось із пристані.

То якийсь рибалка вмостився біля корми «Сперанци» ловити рибу.

Заглиблений у малювання, Ісмаїл не відповів, однак це не завадило рибалці почати балачку:

— Звідки ви повернулися так швидко? Чи виходили тільки на прогулянку?

Цього разу Ісмаїл підвів очі й глянув на нього, щоб побачити, який він із себе, коли меле такі дурниці.

— На прогулянку? — перейшов він на мову рибалки. — Що ти таке кажеш? Ми повертаємося з Африки.

— З Африки? Та ну тебе! Як це можна піти в Африку й повернутися за кілька днів? Адже минулого тижня ви стояли тут!

— Ми?

— А то хто ж! Я навіть здивувався, що ви так мало стояли. Тільки-но кинули якір і одразу знялися.

Кок «Сперанци» відклав убік пап'є-маше і пильніше глянув на чоловіка край пристані. Дивлячись на його чисті очі і ясне обличчя, ніхто не сказав би, що в нього не всі вдома.

— Ти бачив мене тут тиждень тому? — спитав Ісмаїл, натискуючи на кожне слово, ніби розмовляв з дитиною.

— Я не пригадую всіх, хто був на палубі, але цей корабель був! Дивись, та сама корма, той самий парапет, люки, щогли, — та що там балакати, я ж добре бачив, адже в мене нема більма!

— Оцей корабель? — перепитав кок, відчуваючи, що його починає лихоманити.

— Авжеж, цей, а то ж який?

— «Сперанца»?

Рибалка глянув на бронзові літери на кормі.

— Здається, «Сперанца», — відповів він, але вже із сумнівом. — Я не пам'ятаю назви. Бо впізнаю кораблі так, як і людей — з вигляду.

— Та йди ти під три вітри! — вибухнув Ісмаїл, відчуваючи, що починає божеволіти він, а не рибалка, і взявся до малювання.

Рибалка, звісна річ, не пішов, бо пристань вільна для кожного, але вже нічого не говорив, тільки зацікавлено розглядав шхуну та час від часу знизував плечима.

Герасім