Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

Довга заля арсеналу загриміла оплесками. Каліки, що сиділи в першому ряді, застукотіли милицями об підлогу.

— Джо — хороший хлопець, — мовив безрукий чоловік одноокому своєму сусідові з штучною ногою.

— Маєте рацію, Бедді.

Саме всі почали виходити, пропонуючи цигарки один одному, аж чоловік, що стояв у дверях вигукнув:

— Засідання комітету! Обговорюватиметься питання про премію.

Четверо чоловіка сіли біля столу в кімнаті, що їм дав полковник — начальник арсеналу.

— Ну, товариші, може візьмемо по сиґарі?

Джо наблизився до полковникового столу й витяг чотири сиґари «Ромео і Джульєта». — Він не помітить, що їх поменшало.

— Це не так, щоб і велика крадіжка, — зауважив Сід Ґарнетт, простягаючи довгі ноги.

— А шотляндського там, часом, немає, Джо? — спитав Біл Дуґан.

— Ні. Хоч я взагалі не п’ю.

— А я знаю де можна дістати добрячого віскі, — поважно мовив Сеґал. — Воно ще до війни коштувало по шість долярів за кварту.

— А де, у дідька, візьмемо ми шість долярів?

— Ну, досить, товариші, — мовив Джо, сідаючи на край столу. — Треба приступати до справи. Що нам насамперед потрібно, — це утворити грошовий фонд. — Згодні щодо цього?

— А звичайно, згодні, — обізвався Сеґал.

— Я чимало знаю людей, які вважають, що нас скривджено… Ми назвемо нашу організацію «Бруклінський аґітаційний комітет по проведенню військової премії»… Цей комітет працюватиме у конторі Шімеса О’Рійллі… Не варто нічого починати, не підготувавшись як слід… Ну, то як, хлопці, ви зо мною, чи ні?

— Звичайно, з тобою, Джо… Ти поговориш з ким слід, а ми призначимо термін.

— Ну, то хай Дуґан буде головою. Він найпоказніший.

Весь червоний, Дуґан виступив наперед і почав щось говорити заїкаючися.

— Оце ще береговий Аполон! — зареготався Ґарнетт.

— Я думаю, що мені краще бути за скарбника, бо я в цьому досвідченіший.

— Ти хочеш сказати, злодійкуватіший, — тихенько мовив Сеґал.

Джо випнув нижчу щелепу.

— Слухай, Сеґале, ти з нами, чи ні? Якщо ні, краще признайся по правді.

— Справді, досить уже дурника з себе строїти! — встряв і Дуґан. — Джо все доведе до ладу, тобі це відомо, отож, краще облиш… Якщо тобі не подобається в нас, можеш собі йти.

Сеґал потер свого тонкого, горбатого носа.

— Я просто пожартував. І зовсім не мав чогось лихого на думці.

— Слухай, — гнівно провадив Джо, — як на твою думку, заради чого марную я час? Заради чого відмовився від заробітку в п’ятдесят долярів на тиждень, не далі, як учора? Ось Сід може ствердити. Чи ти чув, як я розмовляв з тим чоловіком?

— Авжеж чув, Джо.

— Ну, буде вже вам, хлопці, — мовив Сеґал. — Я просто хотів трошки подратувати Джо.

— Ну, та добре… Ти, Сеґале, будеш секретарем, бо розумієшся на канцелярській роботі.

— Канцелярській роботі?

— Авжеж, — провадив Джо, надимаючи груди. — У нас буде власний стіл у конторі одного мого знайомого… Це вже з’ясовано. Він погодився, щоб ми доти мали у нього задурно куток, аж поки зіпнемося на ноги. А тоді наймемо собі десь контору. Адже тепер, не маючи пристойного устаткування, не здобудеш нічого.

— А що робитиму я? — спитав Сід Ґарнетт.

— Ти будеш членом комітету, ти, телепню!

По засіданні, Джо, посвистуючи, пішов униз Атлантік Авеню. Було вже пізно, й він поспішав. У кабінеті лікаря Ґордона ще світилося. Він подзвонив. Одчинив біловидий чоловік у білому халаті.

— Галло, докторе.

— Це ви, О'Кіфе? Увіходьте, хлопче!

Щось у голосі лікаревім здавило йому, немов би холодною рукою, хребет.

— А як реакція, докторе?

— Реакція добре… позитивна.

— Лихо тяжке!

— Не сушіть собі надто голови, хлопче. Ми вилікуємо вас за кілька місяців.

— Місяців?

— Що ж поробите? За досить застарілими вже відомостями, п’ятдесят п’ять відсотків людей, що ви зустрічаєте на вулиці — сифілітики.

— Не шкода було б, якби хоч я легковажив. Алеж я завжди мався на обачності.

— За війни це неминуче…

— Хотілось би мені бути вільним од усього цього.

Лікар засміявся.

— Ви, певно, не хочете навіть мати симптомів… Ну, то це залежить од вливань. Незабаром будете здорові, як новенький доляр… Хочете зробити перше вливання? Я вже наготував усе.

О’Кіфові покололи руки. — Гаразд, я гадаю, що можна, — з силуваним сміхом мовив він. — Поки кінчите лікувати, з мене, мабуть, зробиться справжній термометр.

Лікар засміявся рипучим сміхом.

— Виповнитеся арсеніком і живим сріблом? Та воно, правда, так.

Вітер повівав холодніше. Зуби О'Кіфові цокотіли. У скреготі чавунної ночі він простував додому. Можна здуріти, коли він коле. Ще й досі почував, здавалося, болюче жало голки. Зарипів зненацька зубами. Ну, та зрештою мені повинно пощастити. Повинно, зрештою, пощастити.

-----

Два гладких чоловіки і один худий сидять біля столу, недалеко од вікна. Світло, що ллється з цинкового неба, грає на склянках, на сріблі, на устричних скойках, блищить в очах. Джордж Болдвін умостився до вікна спиною. Ґес Мак-Нійл сидить праворуч од нього, Денш — ліворуч. Коли льокай перехиляється через стіл, щоб прибрати порожні мушлі, він бачить у вікно над сірим парапетом покрівлі кількох будинків, що стремлять, немов дерева, край прірви й сріблясту воду затоки, засмічену кораблями.

— А тепер уже вчитиму я вас, Джордже. Досить учили ви мене колись, давно. Бо, слово чести, так чинити нерозумно, — говорив Ґес Мак-Нійл.— Страшенно нерозумно не скористатися з нагоди, щоб зробити собі політичну кар’єру, надто у вашому віці… Адже на весь Нью-Йорк не знайдеш іншої людини, щоб краще пасувала до цієї посади.

— А як на мене, то це просто ваш обов’язок, Болдвіне, — гуде низьким басом Денш, виймаючи з футляру рогові окуляри й хапливо одягаючи їх на носа.

Офіціянт приніс величезний біфстекс, обкладений справжнім муром із грибів, дрібно порізаної моркви, гороху та натемно підсмаженої картоплі. Денш рівніше підсунув окуляри й почав уважно роздивлятися біфстекс.

— Дуже хороша страва, Бене, дуже хороша страва, мушу визнати. То, бачите, Болдвіне… Як я розумію становище… країна наша тепер саме відбуває небезпечну добу реконструкції… утворюються конфлікти… банкрутство контіненту… набуває сили більшовізм та інші згубні течії… Америка… — говорить він, ріжучи гострим крицевим лезом грубенький біфстекс, недосмажений і добре приперчений. Напхавши рот, починає ретельно пережовувати. — Америка, — починає знов, — опинилась у становищі кредитора цілого світу. Великі демократичні принципи, принципи комерційної волі, що від них залежить уся наша цивілізація, захитані тепер більше, ніж будь-коли. Тепер, як ніколи, потребуємо ми людей — здібних і бездоганно чесних на громадські посади, надто в установах, де треба знати юридичні науки.

— Саме це я і намагався з’ясувати вам учора, Джордже.

— Усе це добре, Ґесе, але як ви можете знати, що мене оберуть? А мені доводиться на