Читати книгу - "Право на другий шанс, Тая Смоленська"

АРТЕМ 
 
Маленька принцеса спала в величезному ліжку, а я стояв і боявся зробити вдих. 
 
Дочка. У мене є дочка. Не віриться навіть. Ось тільки зараз, дивлячись на неї, до горла підкочується ком, а очі зволожуються. 
 
Мужики не плачуть, так, але ... коли тобі майже сорок, ти вже і не сподіваєшся колись побачити маленьку частинку себе, не віриш в диво, а воно приходить, утримати емоції складно. 
 
Я злюся на себе. Злюся так, як ніколи раніше. Тому що Поліна права - я своїми руками зіпсував наше щастя. Якби втримав себе, якби зустріч з Алісою на два тижні пізніше сталася, зараз би у нас була щаслива сім'я і навіть може друга дитина. Адже якщо одну  зачати вийшло, то і друга обов'язково вийша. 
 
У словах Поліни, про те що дочка моя, я навіть не сумніваюся. Нехай вона і на мене аніскільки не схожа. Маленька копія Полі. 
 
Поля не стала б брехати. Не в такому. Надто вже горда вона завжди була і чесна. Я подивився на неї по-новому. Я захоплений нею як жінкою. Вона змогла те, чого я від неї не очікував. Я пробив її все ж через своїх людей. У неї студія дизайну. Її знають в багатьох колах. Вона і раніше була неймовірною жінкою, але тепер ще й самореалізуватися. І я в її життя тепер, схоже, не вписуюся. 
 
Але я не відступлю. Тепер вже точно не накою ніякої фігні. Урок зрозумілий. Повторення не хочеться. Та й куди я тепер від них? Хочеться обох своїх дівчаток притиснути до себе і нікуди не відпускати. 
 
Я не наважуюся розбудити дитину, але вона сама відкриває очі. Маленькі намистинки. Як у Полі. Сонно дивиться на мене. Не відразу впізнає.
 
- Привіт, - відчуваю себе ідіотом, абсолютно не знаю як розмовляти з маленькими дітьми. Їй два. Вона взагалі розуміє мене чи ні? 
 
- Мама? - запитально дивиться на мене і озирається на всі боки. 
 
- Мама тобі їсти готує, ходи до мене, зараз до неї підемо. 
 
Аня довірливо простягає до мене маленькі ручки і мене переповнюють емоції, коли беру її на руки і притискаю до своїх грудей. Цілую верхівку з короткими тонкими волосинками, вдихаю її аромат. 
 
Моя. 
 
Все ще не вірю. 
 
Я несу її у вітальню, де біля плити щось готує Поліна. Я мимоволі зависаю на ній. Не можу відірвати погляд. І злитися на неї не можу, хай і приховувала три роки від мене дитину. 
 
- Що далі робити? - голос чомусь звучить хрипко. Зовсім сів. А ще я боюся що занадто сильно стиснув в обіймах дочку. 
 
Поліна повертається до мене. Відволікається від приготування їжі. 
 
- Простеж щоб молоко не википіло. Я зараз, помию її і переодягну. 
 
Вона забирає у мене Аню і відразу стає якось порожньо. Поліна ховається за дверима, що ведуть в ванну кімнату, я ж стою на місці, не в силах поворухнутися. 
 
Молоко. 
 
Точно. 
 
Потрібно простежити щоб не википіло. 
 
Відчуваю себе відсталим дурнем в цих всіх питаннях. 
 
Всім привіт) скоріше за все завтра будуть фінальні глави) не забудьте підписатися на мою сторінку, щоб не пропустити новинки)) Дякую всім за підтримку!