Читати книгу - "Багряні ріки"

Ньєман, ледь притомний, пробурмотів:

— Ні, до університету.

— Куди? Та на вас живого місця нема…

— До університету. Я… я маю там де з ким побачитися.

50

Двері відчинилися, і назустріч йому блиснула усмішка.

П’єр Ньєман опустив очі. Він побачив сильні смагляві зап’ястки дівчини. Погляд його піднявся вище, по рукавах грубого в’язаного светра, ковзнув по коміру й перейшов на шию, де ніжні кучерики волосся на потилиці здавалися імлистим ореолом. Комісар подумав про магію цієї шкіри, такої гарної, такої гладенької, що перетворювала будь-яку одежину у вишукані шати. Фанні позіхнула.

— Ви спізнилися, комісаре.

Ньєман спробував усміхнутися.

— Ви… ви ще не спали?

Дівчина заперечно похитала головою й відступила вбік, пропускаючи комісара всередину. Він вийшов на світло, і обличчя Фанні закам’яніло: вона лише зараз помітила закривавлену голову поліціянта. Дівчина відступила й скинула поглядом на пошарпану Ньєманову постать, миттю оцінивши його стан. Пальто мокре, хоч викрути. Порвана краватка. Пропалені штани.

— Що з вами сталося? Аварія?

Ньєман коротко кивнув.

Відтак обвів поглядом невеличку кімнату. Попри те, що його лихоманило, попри те, що серце стрибало в грудях, він був радий опинитися тут. Чисті стіни в пастельних кольорах. Робочий стіл із комп’ютером, завалений книгами й паперами. Каміння й кристали на поличках. Скинуте гамузом альпіністське приладдя й флюоресцентний одяг. Оселя молодої дівчини — домосідки й спортсменки водночас, любительки домашнього затишку й пригод. Раптом Ньєманова кров зануртувала: на якусь мить уся їхня спільна мандрівка на льодовик промайнула перед його очима. Зблиснула, наче сніжинка інею.

Ньєман тяжко сів на стілець. Надворі знову пустився дощ. Чути було стукотіння крапель по даху й притлумлені звуки від сусідів. Скрип дверей. Кроки. Нічне життя наляканих студентів, що поховалися у своїх номерах.

Фанні зняла з комісара пальто, потім ретельно оглянула рану на скроні. Здавалося, видовище закипілої крові й роздертої, темної плоті не викликає в неї жодної відрази. Вона аж присвиснула крізь зуби:

— Добряче вас поранило. Сподіваюся, скроневу артерію не зачепило. Сказати важко: з голови завжди так юшить… Як це сталося?

— Потрапив у ДТП, — лаконічно відказав Ньєман.

— Я відвезу вас до лікарні.

— Нема й мови. Я мушу закінчити розслідування.

Фанні пішла до іншої кімнати й невдовзі повернулася з цілою купою марлевих серветок, ліків і пакетиків зі шприцами й сироваткою. Вона надірвала зубами кілька пакетиків, а потім насадила голку на пластиковий шприц. Ньєман підвів очі й глянув на ампулу. Фанні втягнула її вміст у шприц. Комісар напружився і взяв упакування з назвою ліків.

— Що це таке?

— Анестетик. Не бійтеся, це заспокоїть ваш біль.

Ньєман схопив її за руку.

— Зачекайте.

Поліціянт перебігся очима по складниках. Ксилокаїн. Анестетик із адреналіном — це його не вирубить, а біль мало б угамувати. Ньєман відпустив зап’ясток дівчини на знак згоди.

— Не бійтеся, — прошепотіла Фанні. — Ці ліки до того ще й спинять кровотечу.

Ньєман сидів, опустивши голову, і не бачив рук дівчини. Здається, вона зробила кілька уколів довкола рани. По якомусь часі біль ущух.

— У вас є чим зашити рану? — невиразно запитав він.

— Певно, що ні. Вам треба до лікарні. Скоро кровотеча відновиться…

— Тоді зробіть пов’язку, якомога тугішу. Будь із чого. Я мушу провадити розслідування з ясною головою.

Фанні знизала плечима й узялася збризкувати марлю якимось медичним аерозолем. Ньєман глянув на дівчину. Джинси щільно обтискали її стегна, сласні вигини яких викликали в комісара притлумлене збудження, навіть у теперішньому його стані.

Він замислився над суперечливою вдачею дівчини. Як їй вдавалося бути такою ефемерною і водночас такою реальною? Такою лагідною й такою шорсткою? Такою близькою і такою далекою? Ця суперечливість відображалась навіть у її погляді: викличний блиск очей і безмежно ніжні вигини брів. Удихаючи різкий запах антисептиків, Ньєман запитав:

— Ви мешкаєте тут сама?

Фанні обробила рану кількома швидкими рухами. Поліціянтові майже не пекло: знеболювальне починало діяти. Дівчина знову всміхнулася:

— А ви не втрачаєте жодної нагоди, щоб підбити клинці, еге ж?

— Ви… вибачте… Моє запитання нетактовне?

Фанні зосереджено перев’язувала рану. Обличчя її було зовсім близько від Ньєманового.

— Я живу сама. У мене нікого немає, якщо ви це хотіли дізнатися, — прошепотіла вона йому на вухо.

— Я… Але… чому в університеті?

— Лабораторії, аудиторії — все поряд…

Ньєман хотів було повернути голову, але дівчина з невдоволеним вигуком стримала її. Поліціянт з опущеним додолу обличчям промовив:

— Справді, я й забув. Наймолодший доктор наук у Франції. Донька й онучка заслужених викладачів. Отже, ви належите до цих дітей…

— Дітей? Яких дітей? — різко обірвала його Фанні.

Ньєман злегка покрутив тулубом.

— Та ні, нічого такого… Я лише мав на увазі, що ви одна з тих університетських вундеркіндів, які є також переможцями всіх спортивних змагань…

Обличчя дівчини закам’яніло.

— Що ви хочете винишпорити? — У її голосі звучала різка підозрілива нотка.

Поліціянт нічого їй не відповів, попри шалене бажання розпитати Фанні про її походження. Але ж чи личить розпитувати молоду дівчину, де вона взяла свою генетичну міць, звідки походять її хромосоми? Його співрозмовниця заговорила сама:

— Комісаре, я не розумію, чому ви в такому стані вирішили приволоктися до мене. Але якщо у вас є запитання, ставте їх.

Тон її був різкий, неприємний. Ньєман більше не відчував болю, але він волів би, щоб його радше мучила рана, ніж цей голос. Комісар збентежено всміхнувся.

— Я лише хотів поговорити з вами про університетську газету, для якої ви пишите…

— «Темпо»?

— Саме так.

— Я вас слухаю.

Ньєман якусь хвилю помовчав. Фанні поскладала марлеві серветки до пластикового пакета, а потім обв’язала Ньєманові голову. Поліціянт промовив, відчуваючи, як пов’язка стиснула череп:

— Я подумав, чи ви часом не писали про один дивний випадок, який стався в липні, у лікарняному підвалі…

— Що за випадок?

— В особистій шафці Етьєна Кайюа, батька Ремі, знайшли картки новонароджених.

— А, та історія… — немовби розчаровано протягнула Фанні.

— То ви писали про неї?

— Так, здається, писала… кілька рядків.

— Чому ви не розповіли мені про це?

— Ви хочете сказати… це може бути пов’язано з усіма тими вбивствами?

Ньєман звів голову й повторив голосніше:

— Чому ви не сказали мені про цю крадіжку?

Фанні невизначено стенула плечима, далі бинтуючи поліціянтові голову.

— Немає жодних доказів, що то справді була крадіжка… Там справжній хаос серед тих архівів, щось губиться, щось знаходиться. Невже це так важливо?

— А ви бачили ці картки на власні очі?

— Так, я ходила туди, де зберігаються коробки з документами.

— Ви не зауважили чогось незвичного в тих документах?

— Наприклад?

— Ну, не знаю. Ви не