Читати книгу - "Подаруй мені тата, Анна Дрімс"

Ніка

Піднявшись нагору, ми побачили світло з кімнати. Надійка захоплено розглядала кожну деталь дитячої.

— У тебе є діти? — запитує Градова, як тільки він заходить до кімнати. Я застигаю у дверях, чомусь не наважуючись йти далі.

Ловлю себе на думці, що я чекаю на відповідь від Ігоря разом із Надею…

— Логічне питання, — спокійно вимовляє. Якщо цікавість дочки його й загнала у глухий кут, то він вдало це приховує. — Ти так думаєш через цю кімнату? — уточнює, вона киває. Ігор опускається навпочіпки, їхні очі практично на одному рівні. — Ця кімната була підготовлена для тебе.

Надійка здивовано ляскає віями, я, видихаючи, спираюся на одвірок.

Дочка, трохи нервуючи, механічно дістає кулончик з-під водолазки й починає смикати його. Ігор помічає кулон і переводить свій погляд на мене, закушую нижню губу, починаючи розгублено перебирати пальці. Він усміхається і повертає свою увагу до Надійки.

— Ми можемо залишитися тут? — на видиху питає дочка та зажмурюється в очікуванні.

— Звісно, можете, — усміхається. — Я тільки за.

Вона підбігає до мене, хапає за руку:

— Мамочко, будь ласка, давай залишимося, — тараторить, умовляючи. — Хоча б сьогодні. Вже однаково вечір.

Переводжу трохи розгублений погляд на Ігоря, який встиг підвестися й опинитися за спиною дочки. Чому саме сьогодні я упускаю потрібні моменти та не можу контролювати ситуацію? Ось, дивлячись зараз у його очі, чомусь сперечатися та відмовлятися зовсім не хочеться, повертаюся поглядом до благального вигляду доньки й таким же блакитним очам, розумію, що просто не можу зараз відмовити.

— Сьогодні можна, — тихо видихаю.

Надя захоплено плескає в долоні, оглядаючи свої володіння.

Вечір проходить у досить спокійній атмосфері, я навіть сказала б… сімейній… Встигаємо подивитися мультик, приготувати вечерю. Й ось, після казки на ніч, дочка засинає, Градов виходить із кімнати, коли чує дзвінок свого телефону, що доноситься зі спальні.

Поправляю укривало, цілуючи свою маленьку принцесу в щічку. Залишаю увімкненим нічник і виходжу з кімнати, зачиняючи двері.

Заходжу до спальні, але Ігоря там немає. Спускаюся вниз. Знаходжу його на кухні. Він напружено з кимось розмовляє, я, не приховуючи своєї присутності, підходжу, але зупиняюся за кілька метрів від нього. За кілька секунд він обертається, помічаючи мене.

— Я тебе почув, — твердо кидає слова, не відриваючи від мене погляду. — Отже, роби те, про що ми говорили… Повідом, коли проблема вирішиться.

Він, не прощаючись, вимикається.

— Робота? — запитую, розуміючи, що навряд чи він мені зараз щось розповість.

— Так, — киває, — мені потрібно закінчити з деякими справами, — киває в бік ноутбука.

Мені стає якось ніяково, ловлю себе на відчутті, що він просто не хоче зі мною зараз розмовляти.

— Звичайно, — розгублено говорю, обіймаючи себе руками. Виходжу, а з очей чомусь котяться сльози. Хочеться втекти звідси, але нагорі спить Надя, і лише цей факт зупиняє мене, не даючи волі дурній імпульсивності.

Беру плед, сідаю на диван у вітальні. У голові одразу купа думок, у які я поринаю, усуваючись від реальності навколо…

— Гей, ти чого? — тихий голос Градова змусив мене здригнутися всім тілом. Усуваю голову від спинки дивана, повертаюся, зустрічаючись із ним поглядом.

— Нічого… — поспішно відвертаюся, усвідомлюючи, що виглядаю зараз не найкращим чином. — Все гаразд.

Він сідає поряд, обіймає, змушуючи розвернутися до нього. Зручніше влаштовуюсь на грудях Ігоря.

— Ніка, — видихає моє ім’я у волосся, розганяючи мурашки по тілу. — Це просто робота.

— Є проблема, про яку ти не говориш, — трохи скривджено говорю.

— Є, — зізнається, погладжуючи мою спину. — Ми з Карімом давно не співпрацюємо, але зараз він вирішив повернутись. Мене це не дуже влаштовує.

— Я бачилася з ним нещодавно, — спокійно говорю, виводячи пальцями візерунки на його грудях. А ось рука Градова завмирає на моїй талії, трохи стискаючи її.

— Розкажи докладніше, — просить, цмокаючи мене у верхівку.

І я спокійно викладаю, за яких обставин і де бачилася з ним. Наприкінці оповідання відчуваю, як починаю провалюватися в сон, моя рука завмирає на його грудях, відчуваю, як він поправляє плед, а потім обіймає мене, міцно притискаючи до себе.

Крізь сон відчуваю, як хтось смикає мене за руку. Здригаюсь, розплющуючи очі. Ігор теж прокидається. Поруч стоїть Надя і, усміхаючись, дивиться на нас. Ми переглядаємось із Градовим.

— Ну що, принцесо, — каже їй тепло. — Виспалася?

— Так, — задоволено киває.

— Іди до нас, — пропонує Ігор, відсуваючись від мене й підіймаючи плед. Надя, не думаючи над відповіддю, відразу сідає поміж нами, але водночас бентежиться, притискаючись до мене. Цілую її у верхівку, обіймаю.

Градов зав’язує з нею розмову про вчорашній мультик, Надійка із задоволенням підключається до цієї теми, розслабляючись.

Іду на кухню, залишаючи їх удвох. Нашвидкуруч готую сніданок. Здригаюсь, коли чоловічі руки опиняються на моєму животі, міцно притискаючи до себе. Повертаюся до нього обличчям, лишаючи приготування.

Ігор нахиляється, упираючись своїм чолом у моє, шепоче в губи:

— Виходь за мене…

Він хоче сказати щось ще, але я випереджаю його, відповідаючи:

— Добре, — видихаю, дивуючись собі. А з іншого боку… я так втомилася бути сама, боятися всього… більше не хочу. Хочу бути з ним. Хочу, щоб у Наді був тато. Хочу кохати й бути коханою. Як і кожна жінка, я просто хочу бути щасливою.

— Так просто? — усміхається, полегшено видихаючи. — Я налаштовувався на довгі переконання…

— Мені поміняти свою відповідь? — усміхаюся.

— Вже все, — тепло шепоче. — Пізно. Відповідь міняти заборонено, вона мене влаштовує.

— Треба подумати, як поговорити з Надійкою.

— Подумаємо, — цілує, коротко, але так ніжно, що всередині все стискається.