Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
ГЛАВА 16
Коли я повернулася до рибальської хатини, на тій самій колоді, на якій ще недавно сиділа сама, знаходився Діор. Він задумливо дивився на те, як я наближаюся, і мовчав.
– Ви поговорили? – приховуючи зніяковіння, я зупинилася навпроти.
– Так. Кар погодився допомогти. Навіть виїхав негайно, вирішивши не відкладати. У твоєму випадку кожна хвилина може стати вирішальною. Хто знає, може, має значення, скільки днів залишилося до остаточного переродження.
Я кивнула, відчуваючи водночас полегшення і незручність через те, що тепер ми з Діором залишилися самі.
– Скільки не буде твого друга? – тихо запитала, не в змозі відвести очей від позбавленого емоцій обличчя воїна.
Може, його зізнання у хатині – лише гра моєї уяви? Зараз виникало відчуття, що моя доля мало турбує Діора. Або що він возиться зі мною тільки через те, що дійсно вважає, що може допомогти.
– Днів п’ять. Хоча, якщо його затримають у братстві, діло затягнеться трохи на довше.
– Розумію.
Деякий час між нами панувало напружене мовчання, потім Діор глухо сказав:
– Тепер ти можеш увійти до хатини. Розташовуйся. Найближчими днями це тепер твій дім. Чи ти волієш поки що пожити на заїжджому дворі зі своїм приятелем-демоном?
– А ти? – вирвалося в мене.
Раптом усвідомила, що готова йти куди завгодно, аби тільки з ним.
– Я залишуся тут, щоб не пропустити повернення Кара.
– Тоді я також.
У погляді Діора знову промайнула та теплота, від якої у мене щеміло серце. Щоб приховати замішання, я поспіхом попрямувала до хатини. Підібгала губи, помітивши, скільки всередині пилу та бруду. Відразу відчувалася відсутність жіночої руки. Але я навіть зраділа цьому. Буде чим себе зайняти решту дня. І не так виводитиме з рівноваги присутність Діора.
Визирнувши з вікна в перервах між наведенням чистоти, помітила, що Воїн зайнявся тим, що вимагало уваги зовні: розпилюванням дров, лагодженням огорожі. Теж хапається за будь-яку можливість відволіктися? Відігнавши ці бентежні думки, я постаралася більше не звертати уваги на те, чим зайнятий Діор. Хоча це було неймовірно важко. Не раз стримувала себе, вже підходячи до вікна.
Я приготувала рибний суп і спекла хліб, знайшовши запаси господаря. І незабаром по хатині розносилися апетитні аромати. За вікном уже багрів захід сонця, роблячи краєвид якимось казковим. Я застигла в дверях, не в змозі відвести погляду від картини, що розвернулася перед очима. Діор вже теж закінчив з роботою і стояв біля огорожі, теж дивлячись на море.
– Як же тут гарно! – вирвалося в мене.
– Так. Я сам розмірковував над тим, щоб тут влаштуватися, – не озираючись, промовив Діор. – Кар не раз пропонував оселитися тут разом з ним.
– А де ти живеш зазвичай?
Воїн не відповів, і я подумки вилаяла себе за безцеремонність. Чого це він має бути зі мною відвертим? Перериваючи незручну тишу, вигукнула:
– Ходімо вечеряти. Вже все готове.
Він повернувся до мене і окинув якимсь дивним поглядом. Від туги, що читалася в золотаво-бурштинових очах, у мене стислося серце. Про що він зараз думає? Що так могло б бути завжди? Я б готувала йому вечерю, ми разом проводили б довгі вечори. Чи про це думаю тільки я?
Діор хитнув головою, ніби відганяючи мару, і рушив до мене. Проходячи повз, випадково зачепив плечем. І мене наче жаром обпекло, а кров завирувала наче вогняна лава. Довелося вхопитися за нього, щоб встояти на ногах, що раптом підкосилися. Діор допоміг утримати рівновагу, обхопивши талію. Схилився над моїм обличчям. Його дихання стало уривчастим. Я дихала не менш важко і не відсторонювалася. Хоча розуміла, що цим лише все ускладнюю.
– Діоре, я чула вашу розмову.
Не знаю, що змусило сказати це. Але я більше не могла вдавати, що нічого не відбувається. Вести гру, від якої нам обом ставало ще болючіше.
Воїн здригнувся і відсторонився. Мовчки пройшов в хату і влаштувався за столом на дерев’яному табуреті.
– Можеш бути спокійною з цього приводу, – сухо сказав. – Я ніколи не скористаюся ситуацією і не… – він осікся і стиснув пальцями стільницю.
– А що як я сама цього захочу? – я повільно наблизилася і встала за його спиною. Поклала руки на плечі Діора і злегка стиснула. – Можливо, нам і не судилося бути разом все життя. Але у нас є ці кілька днів…
– Я не хочу, щоб ти віддячувала мені таким чином, – процідив Діор, повівши плечима і скидаючи мої руки.
– А хто говорить про подяку? – я обняла його за шию і притулилася всім тілом до міцної широкої спини. – Зі мною відбувається те саме, що і з тобою... Не знаю, що це і чому доля зіграла з нами такий злий жарт, що нас настільки тягне одне до одного. Але я не хочу шкодувати все життя про ті хвилини щастя, які втратила... Напевно, я змінилася набагато сильніше, ніж гадала. Раніше ніколи б не сказала чоловікові таких слів, – останнє я прошепотіла, сховавши обличчя у його волоссі.
Діор різко розвернувся. Я скрикнула, несподівано опинившись у його обіймах. Підхопившись на ноги, він пригорнув мене до себе так міцно, що стало важко дихати. Ми дивилися одне на одного. А наші серця билися так гучно, що я розрізняла кожен їхній стук.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна», після закриття браузера.