Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Та всякі вони попадаються. Мож ворона каркне чи вітер дмухне, але ти второпаєш.
– Я, звичайно, підозрювала що ти наївна, але що б настільки, – у дверях стояла Лілі, спершись плечем об одвірок. – Зітри і не займай пам'ять у телефоні.
Я насупила брови, переводячи погляд від дівчини до хлопця.
– Тобто це все неправда?
– Цілковита нісенітниця, – відповіла вона.
Ось тепер Рукс перестав зображати наставника, що ділиться секретними знаннями, і розсміявся на всю силу, тримаючись руками за живіт. Я скривилася. Крім самої ситуації дратував сам сміх хлопця: неприємний, високий, писклявий, щось середнє між мишачим писком і виттям гієн.
Щоб хоч якось відсторонитися від цього, я перевела погляд на Лілі. Вона підходила до нас, тримаючи в руках кругле дзеркало діаметром в півметра. Дівчина поставила його на підлогу, підперши об стіну.
– Я так розумію, якщо перейшли до шаманських обрядів, з телефоном закінчили, – вона осудливо глипнула (чомусь на мене), а потім перевела погляд на дзеркало. – Візьму це.
– Вирішила позабавлятися місячним зайчиком, – розчаровано зітхнув Рукс. – Я чекав від тебе чогось кровожерливішого.
– Дякую за комплемент, але не цього разу, – посміхнулася вона. – До речі, може тобі тут підчистити повітря?
– Ні, це ваші заморочки. Мені й так норм.
– Як хочеш, – знизала плечима Лілі. – Тоді до зустрічі.
– Надіюся нескорої, – Рукс сказав це без будь-яких емоцій, а дівчина так взагалі не звернула уваги.
Кожен із нас взяв свою здобич – Лілі дзеркало, я телефон – і попрямували до виходу. Після того як двері за нами зачинилися, почулося клацання замку.
– Боюся навіть спитати, але Рукс він хто взагалі?
– Гоблін, – кинула Лілі, водночас перехоплюючи дзеркало зручніше. Наступного моменту воно розчинилося у повітрі.
Я намагалася відкопати у своїй пам'яті хоч якусь інформацію про гобліни, але це виявилося безуспішно. Гобліни, гноми, тролі, орки – всі вони представляли для мене однаковий образ.
– Задля цікавості, а вони втілені, створені чи народжені?
– Нічого з переліченого, – усміхнулася дівчина. – Гобліни не підпадають під цю класифікацію.
– Чому?
– Бо вони не з нашого світу. А всі іншосвітяни поділяються лише за своїми расами.
– Що-що? – витріщила очі я. – Іншосвітяни? Реально з іншого світу?
– Тобто той факт, що міжпросторові петлі, в яких ти вже майже експерт, – з напускною повагою в голосі сказала вона, – це в прямому сенсі простір між світами замкнутий в петлю, тобі нічого не говорить?
– Так, але я думала це все фігурально, ну чи ймовірно. Наші, в сенсі людські, вчені теж припускають, що наш всесвіт не єдиний і що є багато всього недослідженого. Я думала тут так само.
– Слухай, я знаю – тобі складно, але намагайся вловлювати все, що говорять довкола і не ставити це під сумнів. Моя бабуся говорила, в нашій реальності можливо абсолютно все, а що неможливо у нашому світі – можливо в іншому. Отож запам'ятай це. Може стане простіше сприймати все навколо.
– Гаразд, – видихнула я. – І як живуть ці іншосвітяни?
– Як іммігранти, – усміхнулася Лілі. – Взагалі їх доволі мало у нас. Суть у тому, що іншосвітяни й самі не надто хочуть жити з нами. Адже це не просто інша країна, а інша реальність. Для кожного з них, незалежно від раси, наш світ не є комфортним: іноді не підходить саме середовище існування, але здебільшого вони не можуть звикнути до нашої… – вона задумалася, – культури.
– Культури?
– Цивілізації, розвитку, технологіям, способу та стилю життя, ментальності, світогляду, традиціям, законам. Продовжувати?
– Ні, я зрозуміла.
– Для них важко влитися у наш світ, але бувають винятки.
– Як Рукс.
– Як Рукс, – кивнула Лілі. – Вони звичайно далекі від нормальних жителів Землі, але поки не порушують наші правила і закони, не заважають і не наражають на небезпеку ні людей, ні сфарів – ковен дозволяє їм тут жити.
– А гобліни вони взагалі які?
– Ну що можу сказати, – розтягуючи слова, промовила Лілі, замислюючись над відповіддю. – У своєму світі – Інкантрім – вони не найбільш чисельна раса. Живуть у горах, точніше в печерах гір. Не переносять сонячного світла, при цьому чудово бачать у темряві. Здебільшого неагресивні, беззлобні та некровожерливі, скоріше флегматичні, але асоціальні, тому з явними проблемами в комунікації. І попри те, що в принципі гобліни безпечні, вони бешкетники. Люблять комусь напакостити чи пожартувати, але почуття гумору у них справді оригінальне.
– Оригінальне?! – не втрималась я. – Тобто відключити людям інтернет чи змусити мене викупатися у болоті – це оригінальне почуття гумору?
Лілі нічого не відповіла. Вона йшла трохи попереду, але я таки змогла побачити її посмішку, яку вона безуспішно намагалася приховати. Якийсь час я вдавала, ніби ображаюся, але цікавість в мені перемогла.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть для чайників, Літа Най», після закриття браузера.