Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

— А є ще такі місця? Інші затоки — тут унизу?

— Ваші думки обрали немудрий шлях. Принаймні останні.

— Отже, є спосіб знайти її, це можливо.

— Я раджу вам піти додому, містере Кітінг, — мовить Хранитель. — Хай що ви шукали, тут вам цього не знайти.

Саймон хнюпиться. Оглядає кабінет, дерев’яні шухлядки з латунними ручками, шкіряні стільці з вигадливими подушечками. На тарелі на столі лежить кілька ланцюжків з компасами. Його мітла, мітла його матері, стоїть сперта на стіну, біля дверей. На одній подушці кіт згорнувся так, ніби спить, але одне око в нього напіврозплющене та вп’ялося в хлопця.

— Я ціную вашу пораду, сер, — каже Саймон Хранителю, — але не скористаюся нею.

Він бере з тареля на столі один з компасів, рвучко виходить, але не біжить, занурюючись глибше в напрямку Беззоряного моря, й озирається лише раз, щоб переконатися, що Хранитель не йде за ним. Позаду нього нема нічого, крім книжок та тіней.

Саймон звіряється з компасом і рухається далі попри те, що стрілка наполегливо вказує йому протилежний напрямок. Хлопець залишає Серце за спиною, прямуючи в невідомість.

Туди, де час не такий надійний.

Закарі Езра Роулінз сидить на потертій шкіряній канапі біля тріскотливого каміна глибоко під землею, і це, можливо, глупа ніч, він читає книжку.

Книжка, яку залишила йому Рима, написана від руки. Досі хлопець подолав лише кілька сторінок. Закарі читає її повільно. Мало того, що вона написана від руки, так ще й він не певен, якою мовою. Коли хлопець розфокусовує погляд, літери безладно сплітаються в щось не схоже на мову, тож від цього він нервує, а відтак болить голова. Закарі відкладає книжку й поправляє лампу, щоб краще було видно.

Хлопець намагається збагнути, як саме ця книжка пов’язана з усім іншим. Він переконаний, що дівчина-кролик — та сама дитина, що провалилася в часі через двері в «Солодких муках», а сюжет щойно покинув Гавань на березі Беззоряного моря, щоб познайомити читача з Кітінгом.

Закарі позіхає. Якщо він має намір прочитати всю книжку, йому знадобиться кава.

Його звична ручка для листування з Кухнею зникла, напевно, стараннями кота, тож хлопець роззирається в пошуках іншої. Зазвичай на камінній полиці під піратами-кроликами лежить кілька штук. Він посуває свічку й паперову зірку — щось падає на підлогу.

Хлопець тягнеться, щоб підняти пластиковий ключ-картку від готельного номера, аж раптом його рука застигає напівдорозі.

«Чимало часу тобі знадобилося», — зауважує голос у голові.

Закарі вагається, обираючи одну з таємниць, які треба розгадати.

Кладе ключ до кишені й виходить з кімнати.

Світло в коридорах тьмяне — мабуть, зараз пізніше, ніж він думав. Намагаючись пригадати, як дістатися місця свого призначення, хлопець повертає не туди.

Опиняється в залі, викладеній знайомим кахлем. Зупиняється біля дверей, що мало не розчиняються в темряві. Нерішуче стоїть перед ними. Знизу мерехтить смужка світла.

Закарі стукає у двері Доріанові раз, потім ще й уже хоче йти геть, як раптом вони відчиняються.

Доріан дивиться на нього — ні, крізь нього — широко розплющеними, але стомленими очима. Хлопець думає, що чоловік, напевно, спав, а тоді помічає, що той одягнений, але ґудзики не застібнув і не взувся, а в руках тримає склянку зі скотчем.

— «Ти прийшла, щоб убити мене», — оголошує Доріан.

— Я… що? — перепитує Закарі, але чоловік уже веде далі свою оповідь.

— «…озвався Король Сов. “Справді?” — перепитала донька коваля».

— Ви таки добряче набралися? — перепитує хлопець, дивлячись повз Доріана на стіл з майже спорожнілою карафкою.

— «Вони завжди знаходять спосіб убити мене. І тут знайшли мене навіть уві сні». — На слові «тут» чоловік знову обертається до кімнати, а скотч повторює його рух з півсекундною затримкою та переливається через вінця.

Закарі слухає, як Доріан розповідає історію далі (почасти йому, а почасти цілій кімнаті). Розгорнуті «Передбачення і перекази» лежать на столі поряд з налитим скотчем. Хлопець глипає на книжку й бачить, що вона розгорнута на історії про три мечі; на малюнку — сова, вона сидить на книжковому стосі на пеньку — вулик ілюстратор проігнорував.

— «Новий король прийде на моє місце, — озивається Доріан, який стоїть позаду нього. — Підходь ближче. Це твій намір».

Він простягає вперед руку зі склянкою, а Закарі, скориставшись нагодою, забирає в нього скотч і ставить на стіл подалі від лиха.

Хлопець потайки мріяв, щоб Доріан розповів йому ще якусь історію, але уявляв це геть не так. Він стоїть, дивиться і слухає про відтяту голову сови та про корону, що розчинилася, і попри химерність оповіді та стан оповідача все це здається правдою, усе здається реалістичнішим, ніж тоді, коли він читав ті самі слова в книжці. Наче колись це насправді було.

— «Потім вона прокинулася в кріслі біля каміна в бібліотеці».

Доріан cтавить у реченні крапку, важко опускаючись у крісло біля каміна. Голову відкидає на спинку, очі заплющує і так завмирає.

Закарі ступає крок уперед, щоб перевірити, чи все гаразд, та, щойно він опиняється біля крісла, Доріан нахиляється вперед і веде далі, наче й не уривав оповіді.

— «Над полицею… — Він указує на книжкову полицю позаду хлопця. Той обертається, сподіваючись побачити сову, і він її бачить. Посеред книжок стоїть маленька картина із совою, над головою якої зависла золота корона. — І він залишився з дівчиною до останнього її дня», — шепоче у вухо Закарі чоловік, перш ніж відкинутися на кріслі.

Навіть напідпитку він чудовий оповідач.

— А хто такий Король Сов? Ну, якщо серйозно? — цікавиться Закарі, витримавши паузу після розповіді.

— Чш-ш-ш, — озивається Доріан, підіймаючи руку до хлопцевого рота, щоб змусити його замовкнути. — Поки ми не можемо цього знати. Коли дізнаємося, це означатиме, що історія дійшла кінця.

Його пальці на мить зависають у Закарі на вустах, а потім рука падає, і ця мить пахне скотчем, потом і перегорнутими сторінками.

Доріан опускає голову на високу спинку крісла — час п’яних нічних історій вичерпано.

Зрозумівши натяк, Закарі йде, однак зупиняється біля столу й бере трохи недопиту склянку скотчу. Він випиває вміст для того, щоб цього не вчинив, прокинувшись, Доріан, адже йому, мабуть, і так уже досить, та до того ж йому