Читати книгу - "Метаморфози"

Навіть якби неосяжний мав хист до пісенного слова,

Все ж передати б не міг, що, сумуючи, мовили сестри:

Вроду марнуючи, б’ють до синців свої груди дівочі.

Поки ще братове тіло лишається, пестять це тіло,

Ніжно цілують його й наготовлене ложе цілують.

Потім, коли з нього попіл зоставсь, вони тулять до серця

/540/ Попіл і, впавши на камінь холодний, голублять устами

Ймення, що в нього вкарбоване, ймення слізьми поливають.

Донька Латони, коли наситилася врешті нещастям,

Що навалилось на дім Партаона, — крім Горги{395} й невістки

Славної родом Алкмени{396}, — сестер оперила й у небо

Їх піднімає, і крилами довгими робить їм руки.

Дзьобом загострює рот і — птахами вже — в лет їх пускає.

Спільної праці тим часом частину чималу скінчивши,

В край Ерехтея{397} Тесей прямував, до Трітоніди замків.

Шлях мандрівцю перетяв, забаривши його, повноводий

/550/ Після дощів Ахелой: «Загостюй в мене, внуче Кекропа, —

Просить він, — деякий час і на хвилі рвучкі не пускайся:

Звикли вони забавлятись колодами, наче трісками,

Звикли й камінням, гуркочучи, бавитись. Сам же я бачив,

Як поривало худобу й хліви; тоді й сила могутня

Не помагала бикам, витривалість у бігові — коням.

Повен розталого снігу, що з гір позбігав у відлигу,

Не одного він поніс юнака, закрутивши у вирі.

Краще спочинь, поки води спадуть, поки, вже не гнівлива, —

Тиха й легка, попливе собі в річищі звичному хвиля».

/560/ Тут же погодивсь Егід: «Скористаюсь як радою, — мовив, —

Так і притулком твоїм». І таки скориставсь тоді ними.

Входить він в атрій{398}, з дірчастого каменю й туфу шорсткого

Гарно збудований; мох вогкуватий долівку встеляє.

Стеля висока мигтить черепашок багряним узором.

Гіперіон{399} за той час дві третини світу відміряв,

І розмістились на ложах Тесей та супутники-друзі:

Син Іксіона{400} — по цій стороні, а по тій, проти нього, —

Славний трезенець Лелег, припорошений вже сивиною.

Всім, хто лиш був там, ріки Акарнанської бог{401} справедливий

/570/ Виявив шану однакову, гостю високому радий.

Різного роду наїдками тут же й столи заставляти

Німфи взялись босоногі. Коли ж пообідали гості,

В чаші коштовні вино налили їм. І тут поцікавивсь,

Зором окинувши моря рівнину, герой величавий:

«Що це, скажи, за місцевість — і пальцем вказав — яку назву

Має цей острів, а може, їх декілька там — не розгляну».

Бог же на те: «Не один там і справді видніється острів:

П'ять їх у морі лежить, віддаля розрізнити їх годі.

Тож не одна лиш Діана-мисливиця мстить за зневагу;

/580/ Ці острови — це колишні наяди: якось вони в жертву

Десять бичків закололи й, богів польових запросивши,

Вколо жертовника в танець пішли, та забули про мене.

Весь я неначе набряк, і такий, як ніколи ще досі,

Вийшовши геть з берегів, розхвильований, темний од гніву,

Рину й ліси від лісів, а поля — від полів одділяю.

Врешті, з землею й тих німф, що запізно про мене згадали,

Я аж до моря одніс. Там у вирі моєму й морському

Шмат суходолу на стільки окремих частин роз'єднався,

Скільки тепер Ехінад{402} серед водного простору бачиш.

/590/ Там он на овиді, глянь, там на овиді мріє ще острів,

Любий мені; Перімелою нині його називають.

Діву цю я покохав і невинність одняв, покохавши.

Батько ж її, Гіпподам, не потерпів цього і в безодню

Із стрімчака, зіштовхнув нещасливу дочку свою — в море.

Я підхопив її, поки пливла, і промовив: „Нептуне,

Владарю хвиль, кому царство припало, найближче до неба,

Де зустрічаємось ми, де й зникаємо, ріки священні, —

Вислухай слізне благання моє й змилостися, Нептуне!

Занапастив я ось цю, що несу; якби трохи хоч м'якшим,

/600/ І справедливішим був Гіпподам, не таким безсердечним,

То пожалів би її, нам обом дарував би провину.

Зглянсь над тією, що тоне, над жертвою гніву сліпого.

Дай їй притулок якийсь, — чи сама нехай стане притулком, —

Буду й тоді обнімать її!“ Мовчки схитнув головою

Вод повелитель, і хвилі, підвладні йому, сколихнулись.

Німфа злякалась, але ще пливла. Я торкавсь її лона,

Поки пливла, — і тремтіло воно під моєю рукою.

Чую, однак, обнімаючи: важчає, твердне дівоче

Тіло, а груди м'які мовби шаром землі затяглися.

/610/ Я щось кажу, — а земля поступово їй сковує рухи:

Островом посеред хвиль, перевтілена, вже застигає».

Змовкнув на слові тім бог річковий. Слухачів схвилювала

Дивна подія. Глузує з довірливих син Іксіона,

Вічний хулитель богів, що думками зухвалими славивсь:

«Байку ти нам, Ахелою, повів: не така вже велика

Сила богів, щоб і вигляд могли відбирати й давати».

Всі, як один, заніміли, безбожним обурені словом,

Передусім же — Лелег, і літами, й душею дозрілий.

Так він озвався: «Не має направду ні меж, ані міри

/620/ Неба могуть: що боги захотіли, те й станеться тут же.

Можу це вам довести. На фрігійських горбах біля дуба

Липа гілляста росте; вколо них — огорожа низенька.

Закут цей бачив я сам: на рівнинах Пелопових{403} був я

З волі Піттея{404}, в краю, де колись панував його батько.

Побіч там є низина, нещодавно заселені землі,

Нині — мокляк, де болотні птахи собі гнізда звивають.

В образі смертного батько богів{405} завітав туди; з ним же